|
1
Я ненавиділа свою корову, а вона мене.
Хоча ми були два чоботи пара: обидві псишки. Ми конкурували одна з одною у психічній ненормальності, і корова завжди брала наді мною гору, бо бігала набагато швидше. У неї чотири ноги, а в мене лише дві.
Бувало так: ми з нею йдемо селом, обід, сонце пече, в мене лупиться на носі шкіра, вона, чорна, як смола (хоч її мама була суцільно біла), обережно плентається попереду, час від часу завбачливо озираючись назад зафіксувати зміни мого настрою. Я їй кажу:
- Суко, ну тепер, коли вже по всьому, ти можеш мені пояснити, нащо було втікати в ліс?
Ласька глипає великим чорним оком у мій бік і мовчить.
- Ти не подумала, як мені?! – починаю підвищувати голос. – Ти ж бачила, що я читаю книжку! І книжка дуже цікава! Якби ти прочитала у своєму житті хоч одну книжку, то знала б, як це, коли ти читаєш, а якась дурна корова, за якою ти маєш наглядати, бицкається з толоки просто в ліс!
Ласька сподівається, що я спишу її вину на оводів і мух.
- Ну, а що оводи і мухи? Мене теж кусали, але я ж не біжу в ліс!
Ми минаємо хату Вуланів. На воротах стоїть Люба Вулан – дебела глухоніма дівчина, яку щодня на пасовиську ґвалтує її нормальний молодший брат. Вона завжди якось по-дурному регоче, і мені від цього стає моторошно.
- Ти знаєш, як мені хотілося тебе відлупити? – продовжую я. – Дуже хотілося! Але ти так швидко бігаєш, що куди мені! От повернемося в стайню, і тоді нарешті я тебе наб’ю. Добре наб’ю! Патиком! Щоб ти пам’ятала!
Минаємо хату Камайкіної. Я трохи пенджу корову, бо боюся з нею зустрітися – старою маразматичною бабою, яка вже два роки на мене полює. Ласьчина мама розбила в полі її копицю сіна, коли я читала “Знедолених” Гюґо.
Ще одна хата, а далі моя, а далі сільський склеп. В склепі нічого не продається, крім солодкої сильно газованої води “Яблуко”, жувальних гумок “Turbo” і сірників.
- Як я тебе відлуплю! Аж гай буде шуміти! – Корова збентежено глипає на мене своїм великим чорним оком і опускає голову так, ніби хоче поскубти на дорозі травичку.
- Нема чого викликати в мене жалість! Я тебе вже скільки жаліла, а ти далі робиш своє!
Хвіртка бабиної хати відчинена навстіж. Приперта цеглиною. Ласька зараз нирне у хвіртку, поп’є під ясеном з відра холодної води (хоч я буду кричати бабі дати їй дусту кубиками, а не води, бо вона встигла нахлебтатися зі ставу гноївки), Ласька подивиться на бабу жалібно-жалібно, ніби я її не пасла, а катувала розпеченим залізом, а я буду кричати бабі дати їй орчик, або спутати ноги, або припнути на воловід, бо вона дурнувата.
Ласька уповільнює ходу, вагається. До хвіртки кілька метрів. Звідси добре видно подвір’я Васильовських: висока худезна мама і три руді, як миші, дівчинки сидять на сходах мурованого будинку і чекають, коли вмре стара вуйна.
- Йди-йди, не бійся, я буду бити не дуже сильно!
Ласька раптом приймає серйозне кардинальне рішення і, пришвидшивши ходу, в один момент минає хвіртку і галопом біжить далі.
- Ах ти ж суко! – кричу я і біжу за нею. – Вернись! Куди ти летиш! Де ти від мене дінешся!
Корова знає, де. Вона прямує до склепу, і я не встигаю вкотре обізвати її сукою, як Ласька забігає у великі залізні двері магазину і зникає в кам’яній прохолоді.
Склеп колись був сільською початковою школою. Моя баба провчилась тут два класи, а потім перестала, бо мусила пасти корову. Те, що відбувається, відбувається дуже символічно. Ласька забігла в школу відмолювати гріхи всіх попередніх бабиних корів, а особливо тої, через яку баба лишилася неписьменною.
У склепі за прилавком сидить Мурашка – старша жіночка-продавець, для якої до кінця залишатися у спорожнілому магазині – справа честі. Вона меланхолійно дивиться на мою корову, а корова благально дивиться на неї. Якби за коровою не вбігла я, Мурашка точно сказала б корові:
- Я вас слухаю. Що Ви хотіли?
- Ласька! Йди додому! Я обіцяю, що не буду бити, – втомлено кажу я. – Жіночко, – звертаюсь до Мурашки, – давайте заріжемо цю корову, і Ви будете мати що продавати.
Мурашка радіє, але вчасно остерігається:
- А баба не будуть проти?
- Ми бабі не скажемо. Я збрешу, що корову забрали в дурдом.
Нарешті ми – дві псишки – повертаємось додому. Баба стурбовано виглядає з воріт.
- Де ви так довго? – каже вона і дає Ласьці пити з відра холодної криничної води.
- Дайте їй дусту кубиками, а не води, – заледве спромагаюсь хоч на якусь захисну репліку.
Ласька треться шиєю об худенький бабин тулуб як домашній пес.
- Маленька моя, – гладить корову баба, – втомилася? Хочеш питки?
- Дуже втомилася, – відповідає Ласька, – а найгірше – вона, – і киває на мене, – як вона мене мучить! Коли вже нарешті за нею приїдуть батьки?!
Батьки приїдуть за кілька днів. Ще трохи. Мене треба перед школою добре відтерти, особливо п’яти, і вивести з голови вошей. Треба купити зошити і щоденник. Так що вони можуть приїхати от-от, суко.
2
Люба Вулан не завжди була глухонімою. В дитинстві вона впала з чужої черешні, коли господар спіймав її на гарячому. Після того, з переляку, вона більше не промовила ані слова.
Хоча дехто каже, що вона народилася без піднебіння і взагалі ніколи не говорила.
Вона одягається у довгі подерті спідниці і ходить боса в будь-яку пору року. Її мама з метою економії шампунів завжди стриже її наголо. Тому Люба перебуває у постійному стані відростання. Коли в неї місячні, вона вся заляпана кров’ю. Її молодший брат Вулан на пасовиську щодня її ґвалтує, а вона моторошно регоче. Деколи після всього Люба пригортає його і цілує в чоло. Я в цей час дивлюся за Любиними коровами. Якщо з ними щось станеться, Любина мама накаже Любиному братові висікти Любу різками, і той з радістю візьметься за виконання.
Люба стала для свого брата першою жінкою. Незабаром він стане для неї першим і єдиним гінекологом, коли треба буде з метою економії в домашніх умовах робити аборт.
Вона завжди моторошно регоче, хоча деколи мені здається, що це так вона усміхається.
3
Васильовські: худезна висока мама і три руді дівчинки сидять на сходах сірої мурованої хати і чекають, коли вмре стара вуйна.
Коли вона вмре, хата стане їхньою, бо вони не мають де жити. Поки що вони всі четверо живуть у старенькій літній кухні, яка стоїть поруч з хатою. Вони, особливо руді дівчатка, чекають з великим нетерпінням, коли вже переберуться у розкішні, покриті мохом і цвіллю, як сама вуйна, хороми, будуть стрибати по затхлих, але вишитих подушках, будуть спати на курячих, але перинах.
Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:
- Вуйночко, коли ви помрете?
На що вуйночка відповіла:
- Помру, донько.
Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити. Вони тихо заходять в кімнату, стають біля ліжка і деякий час мовчать з надією, що вуйна до них так і не обізветься.
Вуйна живе вже ціле століття.
Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі – любителі старовини або підпилі польські туристи – гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат 16-го століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я – лише Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.
Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені болотом.
Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.
4
Коли корова захворіла, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.
Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.
Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.
- Донцю, ти не сиди там, – каже мені баба, – вже пізно. Видно, що вони ниньки не приїдуть.
- Вони можуть приїхати і пізно вночі. Їм не страшно на машині.
- Або можуть мати роботу, – продовжує мислити вголос баба.
- Тяжко, як тяжко, – від себе додає Ласька, – кров пішла в молоко.
Я чекаю на маму й водночас боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:
- Таня! В тебе повна голова вошей!
Я вдам, що здивувалась:
- Що ти таке кажеш? Які воші?
- Воші скачуть по твоїй голові, як коні! Як ти допустила до такого?!
- Мамо, в мене немає вошей!
- А це що таке?! – і виймає з волосся велику товстеньку вошку. – Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!
- Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!
Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.
- Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!
Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.
- Бабко, нащо Ви водите корову по подвір’ю?! – кричу бабі з воріт.
- Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?
- Правда, – відповідає Ласька.
5
У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали “Пригоди Електроніка” і “Мала Баба Яга”, тому появі більярдного клубу я щиро раділа.
Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.
- Не підходи, бо я стрибну, – сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконня якогось тамтешнього гуртожитку.
Друг не повірив і спробував підійти.
Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної ради. ЇЇ хлопець ще кілька разів приїжджав, впевнився, що Люда ніколи не стане на ноги, і весілля скасували за обопільною згодою. Останнє, що він їй сказав, було таке:
- Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.
І відразу після того одружився з іншою.
Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.
Саме тоді моя корова – мама Ласьки – розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась “Знедоленими” Гюго.
Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала арґументів. Вона кричала:
- Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!
6
А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.
Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:
- Що?
Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці завбільшки з кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.
Шапочка дихає мені в спину.
- Шапочка, я йду на цвинтар, – кажу йому, – ти за мною?
- Що? – відповідає Шапочка і на крок відступає.
- Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.
- Що? – відповідає Шапочка і на крок підступає.
- Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?
Шапочка не знає, що сказати. Вагається між “Що?” і “Не боюсь”. Врешті відповідає:
- Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.
- Може і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.
- Чого це не залишиться? – обурюється Шапочка і втікає між кущі.
Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився. У воді його зловила його хвороба.
- Шапочко, – говорили Шапочці ангели на небесних воротах, – нащо ти пішов купитися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.
- Що? – відповів Шапочка.
- Дивися, Шапочко, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.
Шапочка не знав, що сказати. Завагався між “Що?” і “Захочу і втечу!”. Врешті відповів:
- Захочу і втечу!
7
Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.
Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.
- Лізь на грушу, – наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.
- Лізь на грушу, я кому сказав!
Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського – батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:
- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?
- Швидше лізь, – підганяє Любу брат.
Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.
- Лізь вище, – наказує брат.
- Не треба, Любо, – наполягає Васильовський, – твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті, або смерті твоєї дитини.
Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.
- А тепер стрибай, Люба! – кричить Любин брат. – Стрибай на землю!
- Люба, не стрибай, – реву я, – ні в якому разі не стрибай!
Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.
- Стрибай, Люба!
- Не стрибай, Люба!
- Стрибай, Люба! – Люба готується стрибати.
І тоді з’являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.
Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.
Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся в свіжо викопану Шапоччину могилу.
Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.
- Люба, нащо ти слухаєш цього придурка? – говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.
- Бо я його люблю, – відповіла Люба.
- Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння, і тому німа?
- В мене нема піднебіння, – і, усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.
Я їй віддала свої труси.
8
Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки й абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.
- Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?
Увечері батьки вже лаштуються повертатись.
- Я їду з вами, – кажу я.
- Побудь ще тиждень, – просить мама, – корова здохла і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?
Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.
- Я не можу тут залишитися! – мало не плачу я. – Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!
- Залишся, – продовжує мама, – тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.
- Так-так, донько, – каже баба, – лишайся, тут є се-то.
- Почекайте на мене, – плачу я, – піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!
Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон “Карпати”, ще щось.
Чую, як запорожець батьків рушає з місця.
- Чекайте на мене! – стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського запорожця тільки дим та й нитку.
- Нащо ви мене тут лишили! – сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.
Раптом з’являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.
- Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!
Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською як воша на коні.
- Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їй не допоможу!
Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.
- Вона померла! Вуйна померла! – кричать вони.
- Як гарно, – кажу їм і скачу далі.
- Мені треба підживитись, – повертає голову Ласька, – не наздожену машину, якщо не підживлюсь!
Я відриваю шматок свого стегна і вкидаю Ласьці до писка.
Батьки в машині помічають нас. Мама каже татові:
- Їдь швидше! Вони вже на хвості!
- Як я тобі поїду швидше, – нервує тато, – в мене газовий балон протікає!
- Ласька! Давай, моя люба! Ми їх можемо навіть перегнати! – переможно кричу я. – Без трусів дуже приємно, виявляється! Ласька, давай! Переганяємо! Тікаємо звідси!
- Ох, Таня, – кокетливо підсміюється Ласька, – ми з тобою такі псишки! Такі псишки!
|
