|
Я вже давно мав би заборонити собі вживання цього слова – «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева». Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами. Варто лише мене зачепити – і я вже знову там, у листопаді – грудні 2004-го. Це може свідчити щонайменше про дві речі – про «синдром ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене відчуття реальності.
Реальність є дамою, жахливо ревнивою. Вона не терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак суворо карає.
І все ж я знову не можу втриматися від згадки про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.
Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли перемога помаранчевих здавалась особливо близькою, ми з присутнім тут Юрком Прохаськом перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і про що думали. Це було, як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? – Про майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти «список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При цьому я означив би його дещо категоричніше – «речі, котрі мусять бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми одержали б.
Тоді здавалося можливим усе. Загадаєш таку-то й таку зміну – і вона збувається. Українське суспільство зненацька виявилося прекрасним демократичним тигром – і він здійснив свій неочікувано красивий стрибок угору і вперед. Якісний злам був відчутний на всіх рівнях єдиного Майдану країни: колективна свідомість, самоорганізація, солідарність, побутово-поведінкові норми, жестикуляція, артикуляція, міміка.
З таким суспільством можна було звернути гори. Себто без вагань виконати будь-який, навіть найбільш фантастичний «список»:
змінити владу, привести в неї якісно інших людей
викоренити корупцію на всіх її щаблях
забезпечити люстрацію
блискавично і блискуче запровадити необхідні реформи – судочинства, освіти, медицини, та навіть правопису, як на те пішло
Можна було, крім того:
зробити українця наступним папою римським і його ж – водночас – далай-ламою
масово й успішно висадитися на Марсі
і навіть вступити до Євросоюзу.
Будь-яке завдання – хоч би і з найвищим ступенем неймовірності – було, здавалося, по плечу.
Але я так і не склав свого списку. Спершу я, здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це робити? І чому б урешті не дозволити собі таку розкіш – перестати не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на добрий шлях і їй це вдалося загалом без моєї допомоги. Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою – як це називається? – громадянським. Я шукав його паростків, а воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.
Виявляється, саме це й було головною ілюзією. Була ще одна – що ми врешті вибороли для себе якісно нову владу. Що ці «нові обличчя» свідчать так само про «нові голови» і «нові сумління». Але ця ілюзія була радше другорядною, а головною була інша: що ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму – от у чому справа.
Чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а точніше кажучи – щоб вислизати.
Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.
Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей списку» змінено так і не було. Тобто що ми насправді знову в якомусь безнадійному 1999 році української історії і жодне третє тисячоліття нам нізвідки не світить.
Я розумію, що це так само ілюзія: щось таки змінилося! Я гарячково перебираю кілька мантричних словосполучень – демократичні вибори, свобода слова, щось іще. Можна, звісно, сильно сумніватися в тому, наскільки вибори були справді демократичними і наскільки свобода слова є справді свободою, а не, скажімо, тимчасовим наслідком дедалі сумнівнішого двовладдя. Але мантри – вони на те й мантри, аби повторювати їх не думаючи. Аби лише повторювати, якомога більше разів.
І все ж загалом те, що трапилося в Україні протягом другого пореволюційного року, інакше як повномасштабним рімейком колишнього не назовеш. У кількох словах суть того, що сталося, можна описати так:
замежне знахабніння українських політичних тварин (як владних, так і опозиційних)
цілковите нехтування ними можливих реакцій суспільства (на жаль, небезпідставне, бо реакцій фактично й не було)
цинічна маніпуляція виборцями з іще цинічнішим їх подальшим обманом, поводження з ними як з «біомасою» чи «населенням» -- ніби за старих добрих часів.
У випадку нормального функціонування громадянського суспільства згадані політичні тварини були б неминуче і негайно покарані. Їх – образно висловлюючись – просто закидали б яйцями і влаштували б їм таке пекло на землі, що вони б і ворогові заказали в такий спосіб з цією «біомасою» жартувати. Натомість вони тріумфують і насолоджуються владою. Це їхня особливість – уміння перетворити владу на джерело насолоди.
Затерті анонімними нічними виконавцями революційні ґрафіті на колонах київського поштамту – це промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна лоботомія.
Ще рік-другий – і вся Україна остаточно впевниться, що ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.
У цій ситуації мені залишається й далі робити те, що я робив і чого не робити я вже не можу – намагатися впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами. Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане, відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії, що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну зворотну реакцію. Але все-таки з надією.
З надією на що?
За часів розвинутого кучмізму я писав на цю тему так: «Ось він, цей письменник. Його аудиторія дедалі рідшає, вона вже складається виключно з таких самих, як він, невдах. Його мова дедалі звужується навколо нього, вона вже не засіб порозуміння, а фортеця, чи, точніше сказати, мушля. Його майбутнє – цей останній притулок графомана – залишається нічим не виправданим».
Але трохи далі за текстом надія таки брала своє: «Гадаю, йому залишається не так вже й мало – прагнути писати добре. У люмпенізованому суспільстві (у «біомасі» -- написав би я нині), де панують не ідеї, а інстинкти, роль письменника залишається тією ж. Вона завжди є тією ж. Єдина специфіка – він мусить бути свідомий того, що його навряд чи почують. Однак це не знімає з нього обов’язку писати добре. Це, звісно, обов’язок перед самим собою, але не тільки. Бо йому залишається надія. Надія, що можлива навіть після Чорнобиля».
Сьогодні я можу повторити приблизно те саме: надія, що можлива навіть після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все починати спочатку»?
Це хороша справа – завжди починати спочатку. Це, виявляється, надзвичайно солодка і захоплива перспектива, ця суміш Сізіфа з Мазохом.
Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову ненавидиш владу й тому говориш про неї все, що забажаєш, з єдиним прагненням – нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися для чергового кармічного втілення.
До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу тебе почують і зрозуміють краще.
|
