|
I
Дух бабці Невдачі не приходить до мене. Не приходять інші духи. Старий дім у центрі Вісли сниться мені завжди порожній і освітлений. Я іду через заметене подвір’я, через сіни, через кімнати. Ніде нікого нема, але чиїсь кроки чути попереду. Я заходжу на кухню, і часом там хтось є. Інколи бачу її. Вона сидить за величезним, накритим блакитною цератою столом. На голові в неї дбайливо зав’язана хустка з чорними ружами, на плечах — коричнева якля. Вона сидить за столом, але вбрана так, наче зараз кудись піде. Кудись далеко. Не до Войнара щось купити, навіть не на базар. Кудись далеко й у незвичну пору. Уві сні завжди пізня година. Майоліковий годинник над дверима до передпокою показує за скількись десяту, а вона кудись вибирається. Хтось має за нею приїхати. Ворота відчинені навстіж, чути стукіт брички, що їде через міст. Жовте світло великого кухонного вікна утворює на річковому камінні подвір’я правильний прямокутник.
Коли ми приїжджали пізно й ворота були на замку, то дивилися крізь шпари, чи є світло на камінні. Переважно було. Завжди було. Ми стукали в шибку або грюкали з вулиці, дід Невдача йшов через сіни і відчиняв нам двері. Раптом день, який уже закінчився, набував додаткових годин. Вечір, що був уже майже ніччю, обертався у надвечір’я. У вихололій пічці знову палахкотів вогонь. Давно вже по вечері, а ми сідали вечеряти. У цілій Віслі темно, а в нас довго світилося. Я обожнював пізні приїзди і продовжені вечори — ніколи згодом не вдавалося так легко обіграти час.
Давно немає воріт, світла на річковому камінні, кухні, пічки, столу, накритого блакитною цератою. Усі померли, а їхні духи не приходять. Не приходять наяву. Приходять уві сні — але це марниця. До бабці Невдачі небіжчики приходили і вві сні, і наяву, і вночі, і за дня. Зараз повний застій — ніхто не приходить. Ні вона, ні батько, ні стрий Аблєґер, ані Янек Нікудний. Не приходять, попри те, що я зосереджений на них і на їхньому потойбіччі, — чорт забирай. Не приходять, хоч молюся, щоб прийшли, закликаю їх із біблійною демагогією, а навіть у відчайдушній надії: якщо не просто так, то заскочать бодай полякати, — оскверняю їхню пам’ять. Але нічого. Ні виду, ні слуху. Задалеко їм до Варшави? Дохлий жарт, але саме через його дохлість залишаю.
Учора ввечері дзвінок у двері, я вже був певен, що старий нарешті — рівно десять років після смерті — наважився і заскакує з примарним візитом. Де там. Звичайна вулична дурисвітка, начебто сумку їй вкрали і не має за що додому доїхати. Навіть нічого так ляля, дав п’ять злотих. Не стільки з хтивості, скільки зі злості, що це вона, не дух предка. Не приходять. Хоч раніше чи пізніше хтось прийде. Зруйноване місто, порожнє помешкання, абсолютний півморок, цілковита самотність — ідеальні умови для померлих. Врешті-решт прийдуть. Про мене щонайбільше всі казатимуть, що збожеволів.
Бабця Невдача розмовляла з небіжчиками. Мало сказано. Вона не раз, перед чиєюсь смертю, набагато раніше отримувала з неба знак. За півроку до того, як померла Верховинина Міля, Бог так вгатив у кухонну пічку, що мало горщики не позлітали. Я був при цьому. Всі сиділи за столом, пили чай із ромом, а тут раптом у пічці, як на каменоломні. Ми перезирнулися на якусь мить й одразу взялися знаходити тисячі причин: мокре вугілля стрелило в пічці, чавунне реберце тріснуло, бляха з одного боку геть погнулася, відпала недобре поставлена затула, старий чайник треба викинути, бо з гуркотом розлітається, щось на подвір’ї, щось у Нікудних, щось у небі.
Але за мить, щойно зиркнувши одне на одного, ми встигли в душі запитати: про котру йдеться? Котра з них невдовзі помре? Обидві знали таємну абетку смерті. Випало на Мілю. Вона була велика, огрядна жінка і завжди мала проблеми з серцем. За півроку почується зле. Не аж так дуже, навіть не втратить свідомість, але все ж настільки зле, що приїде «швидка», її заберуть до лікарні і, загалом, невідомо що далі. Повна кухня людей, усі чекають звістки, страхітливий Поспішіль спокійно міркує, чи мама — у моїх краях чоловіки й досі мають убивчий звичай називати дружин мамами — вернеться додому на свята. Напевно, вернеться, де там іще до свят, якого то нині? Десятого грудня! Де там до свят! Мама задовго до свят повернеться! А навіть якби! Якби, боронь Боже, якесь ускладнення, бо людина до всього мусить бути готова, то ж і так на самі свята її випишуть, мови нема! На свята виписують. На свята завжди майже всіх виписують. Як би то було: свята без мами?
А тим часом уже з добру годину тривало життя без мами. З лікарні не могли додзвонитися, з якою тут, утім, поспішати звісткою. Нарешті бабця візьме слухавку — і враз розпач, раптовий плач, перші кроки жалобного танцю. — Мама померла! Мама померла! Ще вчора була, а нині нема! — Бабця біжить із передпокою, де прикріплений на стіні, на спеціальному постаменті з чорної бляхи, телефон ніби став зараз вівтарем зла; суне швидким, а воднораз урочистим кроком, підбігає до страхітливого Поспішіля, хапає його за голову, обіймає і кричить як у цирку: — Мама померла! Мама померла!
Найважче було збагнути несподіваний розпач, адже вона добре знала, в кого цілив постріл під кухонною пічкою. Отож, який тут шок? Яка несподіванка? Знала, що йдеться про Мілю, не про неї.
Це не було уві сні, це було над ранок якогось зимового дня. Уся Вісла по дахи засипана снігом, і, либонь, мінус тридцять. Хтось сидів тоді на круглому ослінчику біля швейної машинки; вона недавно встала, ходила по хаті й заплітала косу, яку ніколи не обрізала, і не боялася, і не встидалася, бо відчувала, що той хтось може бути посланцем — закоцюблим, запилюженим, замученим, але звідти. Може, навіть тим самим, що був колись в Авраама, або тим, котрий нараяв Йосипа прийняти Марію, або тим, про якого співалося в колядці: «Янголи на небі славу співають і людям на землі проповідають». Крил не видно було, але все справджувалося. Хіба у птахів, коли вони сидять на гілках, видно крила? Бачив хто колись сидячого горобця з розпростертими крилами? Чи синицю? Чи дрозда? Птахи розкидають крила у леті; з янголами мусить бути так само. На олеографії, що висить над ліжком, справді, видно розкинуті крила, які виростають із янгольської спини, завжди, однак, коли вона дивилася на цю картину, їй на думку спадало, що намальовано до ладу, але художник, мабуть, ніколи не бачив навіть куріпки в траві, де вже там янгола. Той, хто сидів на круглому ослінчику біля швейної машинки, міг, мусив мати складені крила. Янгол із складеними крилами. Дивний вислів, але страшенно подобався їй. І власне він — прибулець із складеними крилами — сказав, що ще багато літ вона бачитиме знаки і чутиме голоси. Майнула їй в голові думка запитати про Ґустава. Як там йому? Чи зрісся в нього проламаний череп? Чи згадує він її? Але махнула рукою, це могло не сподобатись. Вона давно має іншого чоловіка, з ним — трійко дітей, онуків, а допитується про небіжчика. Бог забрав його не для того, щоб вона за ним тужила. Не запитала.
Бабця Невдача перегравала смерть вічною до неї готовністю. Дотягла таким чином до дев’яноста. Відколи себе пам’ятаю, вона казала, що треба забиратися зі світу, що вона має одне лиш бажання: увечері заснути, а вранці не прокинутися, і завжди одягалася в чорне. Навіть якщо не зовсім чорне, то повсякчас щось похоронне, бодай хустку з чорними ружами, на собі мала. Себто кожного дня була готова до смерті, мала янгольське запевнення, що не одне іще переживе, про рішення Божі була попереджена. Подвійно, а може, навіть стократно була убезпечена; смерті Мілі півроку чекала. З якої, в такому разі, причини біг із передпокою на кухню, гарячковий і шанобливий, наче похоронна процесія у пришвидшеному темпі? Нащо і для кого хапання страхітливого Поспішіля за сиву голову? Нащо і для кого цей театр?
Для Господа Бога. Бабця Невдача півроку, день у день зі щемом у серці чекала Мілиної смерті, але також півроку готувалася до виступу з нагоди її смерті. Не всі обставини вона могла передбачити, але все склалося майже ідеально. Бабця Невдача була танцівницею Господа Бога. Вона не мала й крихти сумніву, що Бог не зводить з неї ока, а у важливі хвилини придивляється уважно. Її віра була чиста і непохитна, але ввергала її в розпачливу естетику, оскільки їй здавалося, що Господь Бог, янголи, і взагалі всі небожителі — це публіка, перед якою вона виступає. Старалася як могла, але не володіла облудним мистецтвом патетичних жестів. Навіть відбування голосінь за кимсь не дуже їй вдавалося. А як думала про себе, ціпеніла від страху. Як то воно буде? За все життя вона ніде не була, нікуди не їздила, нікого не зустрічала. Ніколи навіть у Варшаві не була, а тут треба буде з Господом Ісусом кількома словами перекинутись, архангелів зблизька привітати. Боже! Як то буде? Моя бабця, Зузанна Тшмельовська, primo voto Бранна, secundo voto Невдача, не боялася смерті — боялася залишити Віслу.
II
Вона помирала в муках. Передостанній раз я бачив її за два тижні до смерті. Дев’ять років, відколи помер дід Невдача, мешкала сама. Рік уже лежала у ліжку в малій кімнаті. Я сидів на круглому ослінчику біля швейної машинки. Вона розповідала про храмове свято, про пряники і про смак щойно наквашених огірків. Я усвідомив собі, що бабця розповідає про смак огірків 1912 року. Через двадцять років вона закохалася в молодого різника Ґустава Бранного. Темна, не дуже чітка світлина з їхнього весілля висить над шаховим столиком. Нині легко сказати, що над молодими збираються хмари. Коли вдивитися в тло, видно більше, ніж хмари, і більше, ніж чорні стовбури сосен, — видно бліді мов смерть блискавиці, що розтинають темряву.
Ліворуч молодого сидить його сестра Міля зі страхітливим Поспішілем. Страхітливість Поспішіля у тодішніх моїх мізках опиралася на трьох засадах. По-перше, він мав брата-близнюка. По-друге, через рік після смерті тітки його брали до пекла чорти, а він страшно, страшно кляв. По-третє, був запеклим філуменістом.
Він показував мені якось свою колекцію. Яких і звідкіля тільки сірникових етикеток там не було! Єгипет, Конго, Ботсвана, Танганьїка, Лаос, Оран, Сіам — бозна-що. Усе однакової величини, убогі картинки, поганенький папір, відсутність зубчиків. Я збирав у ті часи марки, тож Поспішілева філуменалія справляла понуре враження. Мені здавалося, що він теж хотів би збирати марки, але за якийсь гріх йому дозволено лише таку убогість. Або що це марки, але диявол вночі обтинає крайчики і виливає кислоту, після якої кольори блякнуть, папір розлазиться, а ззаду відлипає клей. Поспішіль був неймовірно гордий зі своєї колекції, показував її з бундючністю посвяченого у невідь-які таємниці мага. Із вправністю старого вчителя (перед війною викладав у консерваторії) він спостерігав, чи реагую з належною смиренністю, а я соромився за нього страшним соромом дитини, якій встидно за дорослих. До того ж, дім Поспішілів у Верховинів був велетенський і немебльований. Усі кімнати помальовано на жовто, і в жодній навіть столика. У вітальні — накрите лискучим фіолетовим чохлом фортепіано, і все. Може, вони мешкали тільки на першому поверсі, може, якраз робили ремонт, фарбували, міняли пічки — пояснення буде невигадливе, але в моїй голові залишилось жовте світло стін, порожні кімнати і Поспішіль, що помпезно й урочисто показує найнікчемніші в світі клаптики.
Коли через рік після Мілиної смерті він помер, на похорони приїхав його ідентичний брат-близнюк. Мабуть, вони не жили між собою добре, бо близнюка я ніколи до цього не бачив. Начебто мешкав він у Ґдині або на іншому місяці. Властиво, не мушу змальовувати картини й обставини. Візьміть, уявіть собі похорон близнюка, на якому присутній інший близнюк. Можливо, ви були на такому похороні? Відомо, які бувають тоді непоборні думки. А я, до того ж, другого Поспішіля вперше в житті бачив і взагалі не дуже знав, що він є, може, навіть не дуже знав, що це таке: близнюки. Тітка з Вонвози мала близнюків, але несхожих між собою. А тут голос ідентичний, рухи ідентичні, зріст, хода, волосся, навіть одяг — усе ідентичне. Не інакше як труп із труни виліз і стоїть над власною могилою. Тепер мені смішно, але тоді? Жах! А ще неймовірні розповіді, як то небіжчик — якщо був небіжчик, якщо труна не була порожня — жахливо помирав, як вив, проклинав, блюзнив. Жах! Страх, істинний, проймаючий, як мороз, аж до самої кості. Страх, що десь тут над Ґрунічком кружляють посланці пекла, що, хоч ксьондз Калиновський і відправляє що слід, а ми співаємо й молимося, та усім уже опікується диявол. Згодом, коли помер батько і над могилою розверзлася чорна липнева злива, — мене торкнулася тінь цього страху.
III
На світлині, що висить над шаховим столиком, чорні хмари і чорне соснове гілля нависають над весільчанами. Чорна глиця сиплеться на очіпок моєї бабці, але вона про це не знає. Опершись на міцну руку молодого ковбасника, вона має попереду рік віри в кохання, рік віри в сенс світу, рік віри в Боже добро. Через дев’ять місяців народить сина. Через дванадцять місяців, у лагідний вересневий пополудень хтось під’їде до будинку на мотоциклі. Хтось із складеними темними крилами? Очевидячки, так, хоч це не аж настільки важливо. Важливий мотоцикл DKW 500 sport, рік випуску – 1929. Чорний, лискучий павук, що розвиває неймовірну – 120 кілометрів на годину – швидкість.
Іще в п’ятдесятих роках, коли якийсь приїжджий з Катовіц залишав на подвір’ї красеня, сходилися сусіди, Нікуднині хлопці якимсь дивом (щиро кажучи, звичайним цвяхом) заводили і робили круги, дивовижа була велика. А двадцять років до цього? До війни? Майже десять років перед вермахтівськими мотоциклетними загонами, що з’їжджають від Кубальонки із пекельним гуркотом? У році Божому тисяча дев’ятсот тридцять другому від Різдва Христового? Тоді на звук заведеного двигуна вісляни не сходилися, зацікавлені. Вони зачинялися по хатах, може, навіть забарикадовувалися, а що молилися — мови нема.
О нещасливцю, Ґуставе Бранний! Чого ж ти не сховався в крайній кімнаті? Навіщо дозволив спокусити себе дияволу на мотоциклі? Навіщо була тобі ця їзда? О ковбасний майстре, що всі дипломи в ремісничій палаті Скочова здобув! Либонь, якби ти сховався і не вирушив в останню подорож, я не співав би тобі цю пісеньку, адже не було б на світі ні мене, ані моєї матері — але моя бабця була б щаслива. Для того Бог Всемогутній чи диявол на мотоциклі розкраяв тобі череп, аби стало можливим моє життя? А воно можливе лиш тому, що від його мук я захищаюсь писаниною? Такі фіглі тобі в голові — Господи?
Бабця півжиття переповідала сцену від’їзду. Ґустав сів на мотоцикл, рушили у напрямку Оази, обернувся, помахав — і все. Тисячу, мільярд разів я чув оце речення. Не більше. Ґустав сів на мотоцикл, рушили у напрямку Оази, обернувся, помахав — і все. Її розповідь про трагедію була одним реченням. Ніколи жодного слова, хто прибіг розказати. Ніколи жодного слова, як вона летіла на той поворот. Ніколи жодного слова про дерево, в яке трафила нещаслива голова Ґустава. Ніколи жодного слова, як він виглядав у труні. Ніколи жодного слова про обмивання і вбирання трупа. Ніколи жодного слова про похорон. Я чую її плач у крижаному домі віслянських різників, а вона пригадує собі плач, який був передвісткою Ґуставової смерті. Вона була певна, що це котячий концерт. У крайній кімнаті вікна виходять у повен диких яблунь садок, котиська з усього Князівства Цєшинського вічно там нипають і не раз у любовних шаленствах морди деруть, достоту як немовлята. За шість тижнів до того, як Ґустав розбився, у крайній кімнаті чувся несамовитий дитячий плач. Бабця була певна, що це котячі баляндраси, хоч щось тут не грало. Лишень коли ввечері після поминок увійшла туди — згадала власну тривогу.
У крайній кімнаті стоїть пічка з темно-блакитного кахлю, величезний фотель, грушева шафа, подружнє ліжко, коньячного кольору столик, накритий обрусом. На стіні висить подобизна Янгола-Охоронця і годинник Бекера. Не чути цокання. Тихо, пронизливо тихо. Моя двадцятип’ятирічна бабця дивиться через подвійне вікно на обрис Рябої. Ніколи цього так не назве, але її шкіра мертва, її душа у згарищах, її серце спопеліле. Не тільки Ряба за подвійним вікном. Увесь світ за подвійним вікном, вона сама за подвійним вікном. Її ноги, її руки, її голова — відокремлені від неї; вона ходить, сідає, ворушить руками, бачить і чує лиш тому, що рештками сил наказує ворушитися ногам і рукам, бачити очам і чути вухам. А зараз тиша над усієї дільницею, зараз тихо, як в труні у Ґустава. Навіть коти стихли, нема їх у садку, дитина не плаче.
Раптом ніби тріснула шибка, ніби на святі заграла музика, раптом чує вона отой плач, раптом чує плач шеститижневої давності і пригадує собі, що долинав він не з садка, а наче з-за фотеля, а фотель навіть не стоїть під вікнами, і пригадує, як в неї тоді тьохнуло серце, бо цей голос був не тільки надзвичайно гучним, він був жахливо виразним, був повен складів, мовби дитя, плачучи, щось казало, щось кричало, мовби хотіло якесь слово проказати, прокричати. І вона з усіх сил відтворює отой нявкіт й оте квиління, котре не було нявкотом і не було квилінням. Боже, добре, що даєш знаки, але чому такі невиразні? Бабця Зузанна вслухається з такою напругою, наче молиться про воскресіння Ґустава і має шанси. Слухає і раптом чує, раптом добре чує і біжить через увесь дім, і так як є у шльонському строї, який після похоронів і після поминок ще не зняла, біжить до стайні, виводить Фукса, запрягає його у бричку, що стоїть під повіткою, відчиняє ворота — і гайда! Вйо! Вйо! Фукс! Вйо до Верховинів!
Я не зможу описати її життя так, як хотів би, не вмію відтворити його день за днем, сторінка за сторінкою. Поодинокі образи зринають, і я наближаюся до них, але водночас почуваюсь безсилим. Самотня їзда бабці Зузанни в сутінках через замерзлу передвоєнну Віслу — це як арія Генделя. Через кілька годин після похорону коханого молода жінка стоїть на повозі, який мчить засніженою дорогою, повертає на міст, в’їжджає в темну долину, порив вітру зірвав хустку з її плечей і розплітає косу, Фукс біжить легко, колеса торохкотять, річка тече їм назустріч, а над ними у споночілому небі янгол співає: Lascia ch’io pianga mia cruda sorte, e che sospiri la libertà.
У Поспішілів світяться вікна, бабця іде через жовті покої, ніхто не дивується. Міля навіть ніби і чекала. Спершу вони обіймаються, потім довго дивляться одна на одну. Сідають у вітальні, про їжу не йдеться, але келишок перцівки нехай буде. Уславлена Мілина перцівка. Старий Рот купує постійно, і незле йому на цьому виходить. Подавав на поминках. Після двох кругів — чимраз сильніший гомін. Господи Йсусе, дозволь прокинутись. Господи Боже, розбуди мене. Після похорону просили до Рота, ну бо куди ще? Не дуже усвідомлювала, де вона. Рік тому не вірила, що гуляє на власному весіллі. Зараз має вірити, що вона на поминках після похорону Ґустава? Випила зо три келишки, але нічого не відчула, навіть огненного смаку.
— Пані професорова, пані професорова, — старий Рот вклонявся Мілі, — пані професорова, як пані професорова свою Верховинину перцівку зробить, то це рай, змішаний із пеклом! Це так, наче вогонь, змішаний із небом, п’єш! Це так, наче прошита блискавицею хмара горлом проходить! Пане професоре, — він звертався до Поспішіля. — Пане професоре, маєте справжній рай у пивниці! — Рай у пивниці — пекло в хаті, — відказував знаний своїми влучними репліками Поспішіль, і сміх поховальників сягав небес.
Не лише Мілина перцівка, не тільки інші наливки, а надто варення, повидла, огірки, гриби і домашні вина — ото були делікатеси! Рот, коли наставали літні чи лижні сезони, на цих смаколиках загрібав добрі гроші. На одних Мілиних компотах заробляв більше, ніж на баранині Бранних. Що не означає, ніби на м’ясі втрачав.
— Я ні на чому не втрачаю, — казав він, — ні на чому не втрачаю, бо мені подобається християнський вислів, що на початку було слово. І я в своєму ресторані на початку даю слово. Перед кроповим супом даю слово кроповий суп, перед омлетом даю слово омлет, перед шніцелем даю слово шніцель, перед шарлоткою даю слово шарлотка, але які то слова! Як написані і на якому папері! Як оправлені! Якими додатковими словами гарніровані! Суп офіцерський! Омлет по-лісабонському! Цісарський шніцель! Шарлотка кумульонімбус!
Коли під кінець п’ятдесятих я натрапив серед старих паперів, порослих скам’янілим пилом, на майже непошкоджене Меню ресторану й цукерні Мауриція Рота у Віслі, мені здавалося, що я віднайшов оздоблений мініатюрами бенедиктинський рукопис або сторінку біблійного папірусу. Було так, мовби замордованого в Освенцімі старого Рота мав пережити мій захват.
Перед перцівкою було слово перцівка і після перцівки було слово перцівка. Про Мілину перцівку після війни ще довго говорили. А зараз, коли я описую цю історію, Верховинина перцівка розігріває кров бабці Зузанни. Вона не відчувала, коли їхала, крижаного вітру, була геть задубіла — і врешті крихта тепла, мінімально глибший вдих, мить полегшення. Міля піднімає кришку фортепіано. Ґустав був у них за кілька тижнів до аварії.
— Сестро, — сказав він, бо завжди так казав мені, з дивною врочистістю і ніжністю; я любила його дуже, і він теж мене любив, ми були доброю ріднею, дуже навіть доброю, але не раз, коли він із цією сестрою перебирав міру, сестро, се, сестро, те, сестро, онте, ніколи найкоротшого речення без оцього сестро мені не сказав, знаєш, про що мова, бо не раз чула: Ґуставе, котра година? Третя, сестро; коли із цією сестрою часом як оглашенний, то злість мене брала, чи не жартує бува, чи не кпинить собі, але тоді ні, тоді не було часу на образу, тоді на ніщо не було часу, бо він квапився, казав, що за агнцем жертовним на Баранячу їде. Любив пожартувати, не завжди доречно. У будь-якому разі, квапився страшенно і забіг як по вогонь, а радше як по воду, бо вже з порогу: Сестро, пити хочу, сестро, сушить мене жахливо, сестро, поки додому повернуся, вмру від спраги, сестро, рятуй. І вона побігла до пивниці за слоїком аґрусового компоту — аґрусовий, коли хочеться пити, найліпший, кислуватий, освіжаючий; вона ніколи, закручуючи компоти, цукру не передавала — і взяла найбільший слоїк, який був, і повернулася хутко.
Він стояв біля фортепіано, кришка була піднята, і тримав руки над клавіатурою, і вона була певна, що зараз ушкварить кілька тактів «Коли досвітня встає зоря…», лиш це вмів сяк-так заграти, але ні, не заграв, повернувся до неї і посміхнувся, і в його оберненні та усмішці було щось легке, повітряне — немовби цей поворот тіла ставав початком лету. Врізалося це їй в пам’ять, а як могло не врізатись, таким бачила його востаннє серед живих, і тепер їй постійно ввижається, наче він стоїть із рукою, що завмерла над клавіатурою, мовби якийсь композитор, а бідака й на шеляг не мав слуху, лишень оце фатальне «Коли досвітня встає зоря…», яке вистукував розпачливо. Навчився, мабуть, іще в школі. Не стільки грати, скільки по пам’яті втрапляти в клавіші, і щойно опинявся біля інструменту, одразу шкварив. Усе життя одну-єдину мелодію ледве-не-ледве. І після смерті так само кепсько в нього вийшло. Якраз у хвилину смерті вона почула, як хтось грає, але ж нікого вдома не було; фортепіано закрите, зачохлене, а вона виразно, дуже виразно — нічого їй не примарилось — чує перші такти, що їх вистукують негнучкі пальці Ґустава. Уже був розбився, уже був трупом, уже лежав, придавлений клятим мотоциклом, уже крила складено, уже з голови кров як з крана лляла, але ще прийшов, ще хотів заграти, ще вистукував мелодію, мовби дякував за аґрусовий компот.
Вони обіймаються і плачуть, і плач цей — плач розпачу, але й полегшення, бо коли обидві почули, коли обидві дістали знаки, то немає помилки, немає сумніву. Може, навіть для того Господь Бог забрав Ґустава, щоби їм чутно, а згодом не раз видимо дати знати, що Він існує. Він є. Могло так бути, бо визнаймо, поклавши руку на серце: різне до цього з їхньою вірою бувало. Занадто молоді, занадто дорідні і легковажні були. Зуза і Міля. Різне з ними, а особливо з їхніми думками, бувало. Але тепер Бог влив у неї свій дух.
Бабця Зузанна вихиляє іще келишок перцівки і відчуває приплив сил і надії. Якщо такі знаки дав Господь Бог, то значить є рай, є янголи і є вічне життя. І Ґустав там на неї чекатиме. Господи Йсусе, усе це правда! Усе, чого вона вчилася в недільній школі, на релігії, на конфірмаційній підготовці — це найсправжнісінька правда. Вона житиме добре, працьовито й побожно, малого виховає так, щоб Ґустав ними обома пишався. І як колись помре, як врешті помре, що каже: врешті; зараз, за мить; життя — це як іскра, час летить невпинно, може навіть, коли сьогодні засне, то завтра не прокинеться; зараз це буде, зараз це буде; коли піде на небо, і Ґустав вийде їй назустріч, ледь усміхнений, як Міля казала, то попрямують вони в якийсь куточок, де ніхто їм не заважатиме, і вона все-всенько Ґуставові розповість, тиждень за тижнем, день за днем, як малого виховувала, як жила. Йсусе, усе це правда! Йсусе, як добре, що Ти дав заплакати дитині в крайній кімнаті! Як добре, що по дорозі на Баранячу наслав на Ґустава спрагу і велів йому забігти до Верховинів на аґрусовий компот!
І пізнім, дуже пізнім вечором бабця Зузанна повертатиметься додому під небом так всіяним зірками, ніби покрите воно снігом. Бричка їде спокійно, стовбури дерев майже світлі, жебоніння річки і велика тиша над горами, Фукс напам’ять під’їжджає до воріт, з лави, що стоїть перед парадним входом, підхоплюється тінь, підбігає до брички і простягає їй сильну руку, затримує на секунду довше, стискає ласо, знає, що може. Бог на його боці.
IV
Люди, радійте, Христа вітайте, Божому сину славу віддайте! Господи Йсусе, усе це правда! Ти є! Він є! Усе, чого вчився мій дідо Анджей Невдача у недільній школі, на релігії і конфірмаційній підготовці, — то правда! Бог чує молитви! Молитви почуто — після року благань його кохана нарешті овдовіла. Бог дав знак. Ні, Бог не дав знак. Бог дав значно більше, Бог убив її чоловіка, Бог залишив її з маленькою дитиною, Бог штовхнув її в його руки.
Його руки були готові до життєвої праці. Допомогли їй злізти з брички, потім вправно розпрягли Фукса, завели до стайні і підсипали вівса. Він повернувся на викладене річковим камінням подвір’я, але її вже не було. З великого вікна лилося жовте світло. Глянув угору. Крайчик даху, під яким він мав провести решту життя, випинав різко, небо білілося від зірок. Обійшов дім навколо. В її кімнаті, що виходила вікнами в садок, уже було темно. Вона взагалі не засвітила світло, відчула наплив втоми такої страшної, наче зараз мала втратити свідомість. Навпомацки роздяглася, наосліп кинула спідницю, блузку і кофтину на Ґуставове ліжко. Засинала з легким серцем. Лишень перед самим сном пригадала собі простягнуту їй руку, коли злазила з брички, а згодом вправне розпрягання Фукса. Чого це той поштовик такий ручний? — подумала вона і, на щастя, полетіла в криницю сну. На щастя, бо якби почала дошукуватись у цьому питанні божих знаків — могла б збожеволіти. Божими знаками не можна надуживати. Вони повсюди. У кожному разі, у передсонному питанні: чого це той поштовик такий ручний? — були. Він допоміг їй злізти з брички, а через рік вона вийшла за нього заміж.
V
Світлина з другого весілля висить нижче, вона виразніша, і я набагато частіше оглядаю її. Весільчан значно менше, немає й двадцяти. Бабця Невдача знову зодягнена у шльонський стрій, ліворуч неї знову сидить Міля зі страхітливим Поспішілем. Вони виглядають ідентично, як на попередній світлині. Найдивнішим є те, що старі Бранні також виглядають ідентично. На весіллі сина вони виглядали так само, як зараз на весіллі овдовілої невістки. Жодної зміни виразу обличчя. Поміж однією і другою фотографією вони втратили первістка, тепер чужа жінка, що була його дружиною, виходить заміж за поштовика, якому під їхнім дахом народжуватиме дітей, а по них нічого не знати. Може, тому, що на першому весіллі вони такі ж понурі, як і на другому.
Молодому грають небесні музики і янгольські співають хори. Він слухає їх, одягнений у фрак із шовковими вилогами. Ногу по-світському заклав за ногу, його плече торкається плеча Зузанни, жодні інші дива непотрібні. Але, щоб це диво вшанувати, він замовив у майстра Потульного фрак. І виглядає в ньому як нетутешній. Тло не містить мороку чи недобрих знаків. Лишень темне вікно заповідає стільки нещасть, скільки записано кожному.
Тлом слугує біла стіна, за якою океан речей сягає мені попід пахви. Купи довоєнних газет будуть як маяки, зотлілі сукні та жакети — як рухомі примари. Кіт Дурбелик обережно піде хистким берегом, з якого я виловлюватиму з глибини окультні повісті і заборонені любовні романи. Посередині у колоні світла підхоплений вихором кружляє золотий ріжок, який наступного дня після свята невідь-звідки узявся. Там я знайду дерев’яні голови з лялькового театру, там якогось дня випливе на поверхню скелет левіафана, увесь обліплений геніальними рахунковими книгами, там я натраплю на меню ресторації Рота.
Занурення вимагало відваги, але коли ти спускався низько, коли оминав лавину австрійських монет, ключів до давно неіснуючих покоїв, запчастин до всіх механізмів світу, коли крізь темінь, а потім крізь найгустіші, засолені нафталіном верстви спускався так низько, скільки мав змоги, — було видно біліючі обриси затопленого міста: руїни мармурових стільниць, велетенські терези, небачений ковбан, неймовірну сокиру, ікла, вишкірені й поріділі, неначе бивні мамонта. Навіть сьогодні я заледве усвідомлюю собі, що моєю Атлантидою була передвоєнна ковбасна крамниця. Справи робилося ще під час війни. Ніколи про це не говорили, але начебто велося непогано, і навіть дуже непогано. Рота зі всією родиною забрали німці. Поменшало конкуренції.
Останніми клієнтами були красноармєйці. Вони спустилися у Віслу так само, як вермахт, із Кубальонки, тільки що на конях. Дід Невдача розповідав, що їм трапився якийсь винятково шляхетний загін. За все хотіли платити, а не мали чим. І видно, що голодні: на сам вигляд, на сам запах ковбаси їх трясло. Це й не дивина: війна не війна, окупація не окупація, ковбаса завжди була як треба. Один мав приторочений до сідла туркменський чи киргизький килим, а може, персидський, небачена у кожному разі тканина з поганським узором. Але нема мови — не віддасть. Щось балакає гарячково, можна здогадатися, що до Берліна хоче з ним дійти, але радше не для того, щоби барвистий прапорець над Бранденбурзькими воротами повісити, а щоби з Берліна в Алма-Ату, чи бозна-куди, з тим скарбом повернутися. Нема мови — не віддасть, за жодну ковбасу не віддасть. Нізащо не віддасть. Нізащо, так нізащо. Дід гайнув у потайне місце і з двома літровими бутлями самогону вертається. Самогонка має такий самий колір, як довоєнна Мілина перцівка. Упертому большевікові це порівняння нічого не каже, він і далі головою заперечливо хитає, хоч уже не так переконливо. Але солдати, надзвичайно шляхетні совєтські солдати, підтримали оборудку. Пішли в наступ на нього несамовито, коні також наче смаку дібрали, фиркати почали; врешті, сам камандір пріказ віддав, щоб дійшло до поглиблення торговельних польсько-совєтських зв’язків — і дійшло. По кільцю ковбаси і так дістали. Попоїли, попили і поїхали. А мармурові стільниці, ковбан, терези, ікла і величезна сокира почали повільно осідати на дно.
VI
Старі Бранні ще за німців одне за одним повмирали від гризоти, себто природною смертю. — Мама начебто чула, як щось стукало раз і другий. Я нічого не чув, — діда Невдачу через знаки, що безперервно являлися мамі, ще кров нагла не заливала, але вже його завидки брали. Годячись із тим, що одне небувале диво в його житті сталося, і, не очікуючи жодних наступних, навіть дрібних див — дід, очевидячки, дав маху. Він не втратив віру в Бога, але не стільки навіть віра, скільки саме життя, непідкріплене знаками, слабшає. — Не треба мені ніяких божих гуркотів, мама чує за мене весь гуркіт цього й того світу, — повторював він уїдливо, хоч у слові «мама» уїдливості було найменше. Звільнений від більшості місцевих звичаїв, від убивчо-самогубчого «мамання» жінці дідо був звільнений заледве інтонацією, але в моїх лютеранських краях і це немало.
У них було четверо дітей, одне померло. Деморалізований її надмірним пестуванням хлопець від першого шлюбу, щойно закінчивши школу, втік з дому і пропав, мов камінь у воду. Мама, напевно, часом про нього думає. Не знати по ній, але думає. Як живе? Що робить? Чи взагалі живий? Живий, бо якби вмер, почула б знак. Стукіт. Найчастіше у вікно. Небіжчики переважно стукають у кухонне вікно. Стара Марі — три виразних стукоти в шибку. Стрий Павел — те саме. Старий Тшмельовський — шість ударів, якраз за півроку до смерті. Майстер Штвертня — гуркіт у сінях. Адам Чиж — гуркіт на горищі. Одноокий пан Нікудний — знову в шибку. Ксьондз Моровий — грім над цвинтарем. Капельмейстер Ян Потульний — у стіну. Сестра Евеліна — у сволок. Фердинанд Порожняк — у стіл. Стрий Аблєґєр — дуже довго в шибку. Емма Сноброда — легенько в підвіконня. Вольфґанґ Кляйст — гуркотнеча в коморі.
З часом у хаті не залишиться квадратного міліметра, щоби якийсь небіжчик у нього не ляснув. Велике щастя, що комуняки панують, і мир маємо, і жодної хуртовини нема, бо якби так війна, пошесть або землетрус, то небіжчики, що їх мама знала, самою стуканиною хату б розвалили. Навіть дитя, котре через кілька днів померло, спромоглося після смерті годинник зупинити. Трійко дітей виховувалися добре. Один вибився в адвокати, інший — у монтери, дівка — в лікарі. Одружилися, однак, трагічно. Одна — чортиця безхребетна, інша — безголова, зять у Кракові в партію записався.
З’їжджалися усі на свята, однак справжній час радощів, веселощів наставав, коли виїжджали. Врешті було чути цокання годинників. Усіх п’яти. Один у льодівні, один у крайній кімнаті, один у передпокою, один на кухні, а ще із зозулею в сінях. Незрозуміла спершу амбіція, щоби всі одночасно бамкали, переросла в маніакальну одержимість. Дідо брав від швейної машинки круглий ослінчик, ніби сторчма поставлений і почетверений спис, ніс його поперед себе, ставив із силою під черговий годинник, не без тихих прокльонів вилазив до високих механізмів і годинами працював над їхнім регулюванням. Не раз здавалося, що діда Невдачу, який стоїть на ослінчику з простягнутими до чергового циферблата руками, спаралізувало і залишиться він у такій позі навіки. А він фактично увесь вік наглядав за стрілками і прислухався до цокання, і завмирав, сподіваючись, що врешті забамкають усі дзвони, і ніколи це не вдалося.
Часом темної зимової ночі дід прокидався і, завмерши з надією і ляком, чекав, поки настане рівна година; коли чув п’ять або шість ударів — тим гірше, бо скоро треба вставати; але як незлагоджені годинники вибивали другу, а найліпше дванадцяту ночі, він не гнівався на них за незлагодженість, іноді навіть дрижаки розкоші пробігали по ньому: стільки іще то спання до ранку.
П’ять, регулярно накручуваних годинників були ніби диханням дому. Фатальне потомство зі своїми фатальними половинками і ще фатальнішими нащадками виїжджало після свят, дім порожнів і завмирав, але віднаходив циркуляцію, механічні серця починали битися, поховані по кутках цокотливі цвіркуни оживали, і це було добре.
Наставав холоднючий, чорний січень, після нього ще холодніший і ще чорніший лютий; вони вставали з мамою поночі, дідо розпалював вогонь у кухонній пічці, одягав поштову куртку, зав’язував темно-блакитну начальницьку краватку, снідав і повільно сіріючим середмістям ішов на роботу. Повертався на обід, мама подавала густий і майже коричневий бульйон з макаронами, він їв, потім лягав на хвильку, заплющував очі, слухав нічим непорушене п’ятикратне цокання. Нині думаю, що дідо наглядав за годинниками ще й для того, щоб їхнє слабке земне цокання протистояло неземним стукотам.
Березень був видкішим. Як треба було поїхати кудись далі, Фукса запрягали вже до воза, не в сани. У квітні припиняли палити в кімнатах, повітря, навіть найпрохолодніше, підсилене було запахом зелені, що буйно розросталася; жайворонки з’являлися над Партечником. На початку травня на пошті видавали літню уніформу, зимова опинялася у пивниці. Підводне місто вкривали чергові верстви поштових мундирів. У червні наставали духмяніючі сіном спеки, перші відпочивальниці засмагали біля річки; у липні заготовляли дрова, а візники привозили вугілля на зиму, згодом приходили дощі й повені; у серпні повітря на кухні густішало, як айвовий сироп, приїжджала Міля і допомагала мамі з компотами, огірками і повидлами; у вересні траплялися побілені першими приморозками трави; у жовтні дим із вихололих грубок наповнював хату, наче сльозоточивий газ.
Двадцять сьомого листопада у нього був день народження; поштовики сідали до столу; мама подавала все, що було, — бульйон, котлети, деруни; п’ятилітровий бутель маринованих рижиків переходив із рук в руки і, здавалося, малів, мов величезна брудноруда свічка, що миттю розтоплюється. На п’ятдесятиліття йому подарували прекрасне tableau, виконане устронським мистцем. Золоті літери ясять хвалу Панові Начальникові, поміж ними — обрамлені лискучими стрічками фотографії усіх працівниць і листонош, він сам у центрі, належним чином збільшений. Усе у вишневій рамі, що назавтра повисла обабіч подобизни Янгола-Охоронця в крайній кімнаті.
Скільки минуло з того часу листопадів? Десять? Більше, ніж десять, бо на шістдесятиріччя він бачив ще дуже добре, ще глаукома його не осліплювала і мама теж іще була на ходу. Ноги їй боліли і нарив під коліном не хотів гоїтися, але на ходу ще була. Народин уже не справляли, бо на такі речі сил і пенсії бракувало, але на ногах ще були. Себто минуло більше, ніж десять листопадів. Чотирнадцять, може, п’ятнадцять.
Коли наставав грудень, мама завжди всю хату догори дриґом на свята перевертала, але цього разу ставила і перевертала по сто разів. Мабуть, щоб на зло зробити, — на Святвечір мали йти до дочки. — Жінко, воістину кажу тобі: облиш працю свою, — скільки разів діда шляк трафляв, стільки разів чіплялася до нього біблійна фраза. Що більший сказ, то поважніша урочистість. У глибині серця Святий вечір в доньки йому ще більше був не до вподоби, ніж мамі, але до чого тут глибина серця? У глибині серця навіть партійний зять побожний.
У новій хаті, що вони собі під Рябою збудували, місця стільки, що вісім святвечірніх столів і вісім ялинок поставити можна. В їдальні може бути Святий вечір, у камінній може бути Святий вечір, у вітальні внизу може бути Святий вечір, усюди може бути Святий вечір. Понаварювати й понапікати — половина, а може, одна восьма роботи, бо на кухні конфорок і духовок теж вісім, а може, вісімдесят вісім. І мити не треба, бо є машина, що сама миє. Дива вони там мають: усі меблі світу, навіть крісло-гойдалку.
— Ви собі відпочиньте, хоч раз у житті будете мати справжні свята, я всім займуся, — донька аж захлиналася перспективою першого святвечора в новій хаті. Усе, що казала, було беззаперечне, а відчувалося, що меле дурниці, — незбагненна природа світу. Прошу дуже. Мир цьому дому. Можете мати крісло, яке гойдає, машину, яка миє, істинно кажу вам: можете мати навіть, браття й сестри, вбиральню, що задницю сама підтирає. Але погодилися, бо як не погодишся? Ще трохи, і самі б на Святвечір сиділи.
І мама взялася за відпочивання. Дідько його бери, як вона відпочивати заходилася. Щороку це було пекло з ранку й до ночі: помити, позамітати, все поскладати, а тепер, здавалося, що вона зі шкури вилізе. Хідники й килими з обох боків чистила. Усі шафи дотла спорожнила, і кожну блузку, сукню, сорочку прала й прасувала. З креденсом те саме: сервізи, невживані від війни, мила й натирала, полички пергаментом застеляла, кожен ніж, кожну виделку, кожну ложку до ювелірного блиску полірувала. Жерсть на кухонній плиті наждачним папером терла. Горищем пройшлася. За пивницю, до якої тепер уже майже неможливо зайти, мало не взялася. Неподоланний для смертної людини океан речей ледь не рушила. На щастя, відступила. Зате кожну лампу, що там кожну лампу, кожну жарівку з кожної лампи, викрутила і витерла. Стіни всюди, там, де олійною фарбою вкриті, помила. Шкарбани старі, що їх уже ніколи на ноги не взуєш, з-під лавок повигрібала і начистила. Про натирання мастикою підлог, миття вікон, прання штор і фіранок — нема що й балакати, це було завжди — тепер, зрозуміло, усе безкінечно посилене. Кров його нагла заливала, стримував її, як міг, — не відгукувалася. За котримсь разом, коли на межі апоплексії він всоте гаркнув: — Жінко, воістину кажу тобі: облиш працю свою! — вона підвела голову і байдужим, стомленим голосом сказала: — Все я в житті втратила, а тепер навіть свят не маю.
Що було робити? Він допомагав скільки влізе, хоч під вечір чувся ледь живим і мало що бачив. А коли за два дні перед святвечором зайшов нарешті пізно ввечері у крайню кімнату і почав готуватися до спочинку, і поглянув на стіну, і побачив те, що побачив, — подумав спершу, що перебрав міру, й очі від перевтоми цілковито здали. Не осліп насправді зовсім, не поринув у віковічну темінь, але відтоді уже тільки видива буде бачити. Віднині уже тільки видіння страшні перед ним поставатимуть. Перше таке: на стіні над ліжком, де від його п’ятдесятиліття висіло золотисто-срібне tableau, зараз видніється портрет Ґустава Бранного.
Він пам’ятав цю світлину ще до війни, ще якийсь час після їхнього шлюбу портрет першого маминого чоловіка в льодовні висів. До смерті старих Бранних? — не був певен. Але після їхньої смерті, після війни, уже напевно ні, уже тоді зняли його і винесли до пивниці, й у лавині мотлоху він запропав навіки. Може, навіть якоїсь зими згорів у печі? Але мама, либонь би, це у вогонь не кинула, а він такий промовистий акт, як паління портрета попередника, радше пам’ятав би. І дід подумав, що зараз не сам портрет Ґустава, який розбився на мотоциклі, бачить, а його довоєнну примару; що в голові йому геть усе помакітрилося і замість справжньої його напівосліплим очам ввижається довоєнна стіна, з іншої до того ж кімнати. Не повірить, поки не торкнеться. І торкнувся. І далі не вірив.
Настав, однак, світ дня наступного, й у сніжному світлі не поталанило ні униканням поглядом, ані прогалинами в полі зору оминути дошкульну правду, що мама у запалі прибирання запровадила новий лад. Жодних ілюзій. Вона зняла зі стіни ювілейне поздоровлення і повісила на цьому місці портрет Ґустава. Він ніколи не ревнував до нього. Ніколи тінь ганебного самичого жалю, що не він був перший, не навідалася у його серце. Може, навіть навпаки. Може, дід почувався таким щасливим від того, що той розбився, що ставився до нього на цій ниві із розумінням? Стільки чолов’яга в своєму короткому житті зазнав радощів, що цей рік у шлюбі. А яка ж то була радість, якщо увесь час смерть круг нього ходила? Може, навіть знав, що скорий кінець йому записано? Може, чув чи бачив знаки? Як тут ревнувати? Най Бог боронить від усього, що мав у житті Ґустав Бранний.
Згодом теж ніколи ні до кого не ревнував. Скорше мама, а навіть кріпко скорше до всіляких поштарок могла ревнувати. І ревнувала. І мала причини. І то які. Господи Ісусе! Мені було дев’ять років, дід Невдача часто брав мене на пошту, і щонайменше три дівчини в щільно облягаючих темно-синіх халатах розбурхували в мені нестямні бажання. Я витріщався на них ласо й мав цілковиту певність, що принаймні дві відповідають взаємністю на мої погляди. Я був готовий на все, і вони були готові на все. У кожному разі, одна була готова, поза всяким сумнівом.
Хтось тепер може мені з психоаналітичною ерудицію пояснювати, що в поштових фартухах, котрі підкреслювали форми, вони виглядали, як сповна розвинуті однокласниці, і тому так мене хвилювали. Авжеж. Достоту такий — сповна розвинутих третьокласниць — мали вони вигляд. І що з цього? Напругу, яку вони в мені, а я в них породжував, це не змінить. А напруга, яку в них породжував дід? Пан Начальник? Довоєнний випускник? Романтичний коханець, сила почуттів якого була настільки великою, що суперника находу з мотоцикла, мов пір’їну, здмухнула? Чоловік, пристрасні молитви якого про повернення йому пошлюбленої з іншим жінки було почуто? Герой — через це — місцевих балад і неймовірних любовних оповідок? Поручник вересневої кампанії? Показний мужчина у розквіті віку? Віруючий і водночас інтеліґентний? Питущий і водночас елеґантний? Тут народжений, а як варшав’як балакає? Знавець Біблії і шахів? Атож: мій дід Анджей Невдача був людиною фасону й еротики. В моїх краях це ще й досі екзотичні атрибути. Мої краї — то не царство фасону й еротики. Мої краї — царство божих знаків, тамованих пристрастей і фотографій — що їх таємно переховують у шухлядах — молодих хлопців у вермахтівських мундирах.
Нема що й говорити. Бабця Невдача, навіть якби ніколи нічого не трапилося, мала незліченні причини для ревнощів. Він — жодних. Але зараз, коли над його ліжком з’явився портрет Ґустава, збагнув, що кілька десятиліть у житті його дружини існувала смуга, про яку він не мав поняття і про яку навіть не здогадувався. Давно закінчена історія — виявляється — зовсім не була закінчена.
Те, що в мами, яка має таємні стосунки з померлими, також є якийсь особливий контакт із небіжчиком чоловіком, йому навіть і на думку не спало. Не поєднував одне з одним. У його ревнощах до потойбічних сигналів не було й крихти ревнощів до Ґустава. А тепер з’явилася не крихта, а ревнощі як такі, болісні, до того ж ревнощі, які породжують не любовні побачення, а потаємні й секретним шифром писані листи. Вони вели якусь спіритичну кореспонденцію? Були в якісь окультній змові? Ґустав озивався з того світу? Робив якісь знаки? Може, усе це постійне стукання усіляких мертвих чи тих, хто готувався до смерті, — то була димова завіса, що приховувала безперервні любовні сигнали і знаки? Небіжчик Ґустав Бранний з довоєнного часу стукав у кухонне вікно? Запевняв у коханні, сильнішому за смерть? Підказував, що робити? Тепер, коли вони наводили святочні порядки, вистукав прохання, щоби портрет над ліжком повернути? Господи Боже, прости гарячковість, але така версія загробного життя, така версія покутних душ або просто така версія тіл воскресіння — відпадає. Цілковито відпадає. Він у кожному разі нічого не чув. Нічого не чув, але портрет над ліжком бачить добре. Ще вчора висіло тут його ювілейне tableau, а зараз висить портрет Ґустава. Зараз за отим Янгол-Охоронець наглядає. Добре, що мама ліжко не відібрала. Воістину, жінко, вдячні поклони б’ю тобі, що ти в мене ліжко не забрала! Ліжко, котре, зрештою, не моє ліжко, а твого першого, приблизно півстолітньої давнини нареченого! Господи Ісусе! Треба перестати думати. Життя вже минуло, і нема чого заново його в думках відтворювати. Надто якщо було іншим, ніж гадалося. Треба перестати думати. Треба йти до доньки на Святвечір.
VII
Через міст, попри спорт-центр, потім праворуч і ще трохи до Партечника — і вже на місці. Увесь час рівна, пряма дорога, лишень потім до самого будинку стрімко, але теж якихось двісті метрів. На сам Святвечір до полудня курило, снігоочисники, одначе, їздили як ніколи. Напевно, якийсь партійний бонза у замку на Кубальонці святкує, і вся околиця напоготові. Вони одягнулися як слід, сітку з подарунками і великий горщик з капустою, що її мама щороку на Різдво готує, приторочили до санок — і гайда! Гайда до Рябої! Йшли і весь час здавалося їм, що це не Святвечір, бо ж на Святвечір нікуди з дому не виходять. Дід Невдача навіть у тридцять дев’ятому, щоб на Святий вечір поспіти, дав драпака з ешелону. І поспів. А тепер вони виходять із дому і, закутані по самі вуха, мов пара волоцюг, тягнуть за собою санки з тлумаками.
Не знають слова нереальність, навпаки, усе, що минають по дорозі, — це їхній світ. Парк, пам’ятник Шльонзачці, міст, млин, засипаний аж по дах, повністю замерзла Млинівка, дім Ставарчиків і хата Мітренґів, довоєнна вілла професора Ґавласа, кладка над потоком, поворот на Партечник. У Вимовиного Янека світиться, мабуть, уже з Гелею сидять за вечерею. Потім іще трохи, як через велетенський сніговий коридор, нарешті біла стіна лісу і темні постаті — наші вже чекають.
Але ніхто не біжить назустріч, стоять мов примерзлі, зблизька теж усі дивні і як не свої. Що, заради Бога Отця, на Святвечір сталося? Нічого не сталося. Нічого особливого не сталося. Тільки що снігоочисник дорогу до самої хати не розчистив, бо застрімко, і тепер невідомо, як мама нагору дістанеться. Дід якось раду собі дасть, але бабця зі своїми ногами — не дуже. По рівному дасть раду, навіть під гору, але не по такому снігу. Якось собі зарадимо. Але як? Може, зняти клунки із санок і на цих санках спробувати витягнути її? Мови нема. Провалиться у свіжий сніг і ще задушиться на Святий вечір. Ну то як? Невідомо як. Щось треба придумати, бо усі тут задубіємо, на ніч тридцять градусів передавали. Тиша. Моя святвечірня повість — це повна безпорадного сорому тиша. Розповідь бабці Невдачі про смерть Ґустава була одним реченням. У моїй святвечірній повісті нема місця навіть на одне речення.
Зненацька спалахує в моїй голові абсолютна думка, зненацька я почуваюсь, як письменник, котрий нарешті, після довгого мовчання, склав фразу не тільки красиву, а й суціль правдиву, і котрий знає, що за цією фразою підуть наступні, так само красиві і правдиві; зненацька я відчуваю пихатість лідера групи, капітана корабля, ватажка загону, може, навіть пиху батька родини, який єдиним жестом і єдиним помислом знаходить вихід із патової ситуації, і з поквапним ентузіазмом кажу, що найліпше і найбезпечніше бабця форсує стрімке межигір’я на лозовому кріслі-гойдалці, яке стоїть біля каміну. Зручно її посадять і, як на троні із полоззями, як на королівських санях, до самого порогу дотягнуть. І я уже у напівоберті, у напівбігові, уже мовби на янгольських крилах, лечу за кріслом-гойдалкою, що перетвориться зараз на двигун оповіді, і чую, як батько й мати раптом спазматично намагаються перекричати одне одного: Виключено! Мебля поламається! Абсолютно виключено! Нова мебля поламається! Виключено! І я завмираю, і всі завмирають, немовби весь мороз на ніч обіцяний, а навіть на сто градусів сильніший, у цю властиво мить ринув з небес.
Іще тітка облудниця пояснює, що, може, й великих, а може, навіть ніяких пошкоджень і не було би, адже сніг свіжий і, до того ж, чистенький. Яке там! Треба, щоб в голові ніц не було, щоби таке легкодумно балакати! Хто в поті чола добуті речі марнуватиме? Хто? Крім того, все-всенько по-знайомствах вибігано! Де тепер таке крісло дістанеш? Де? Ніде! І всі це розуміють, і це розуміє бабця Невдача, і це розуміє дід Невдача, і каже: Мир цьому дому! І міцно хапає бабцю попід руку, і вони рушають.
Рішуче рушають і швидко ідуть. Дорога тепер видається коротшою, небо всіяне зірками, під ногами рипить сніг, дідо навіть наче трохи ліпше бачить, її — о диво — нога менше болить. Бабця має трохи гризоти, що такого рейваху наробила, але відчуває його долоню, він відчуває її руку і знає, що це рука жінки його життя. Що ближче дому, то жвавішають їхні обличчя, то поліпшується у них настрій. Добре повертатися додому на Святий вечір.
Бабця зараз розігріє решту капусти, яку залишила в комірчині на Новий рік, вони сядуть до столу, прокажуть молитву, поділяться облаткою і заспівають: «Небо і земля, небо і земля нині торжествують. Янголи, люди, янголи, люди весело празнують». А потім дід у припливі ейфорійного настрою, якого не мав давним-давно, вхопить круглий ослінчик і рушить до годинників. Не накручував їх невідомо як довго. Вже у минулому році, навіть приперши до хати малярську драбину і вилізши по ній так високо, як можна, замість циферблатів він бачив розмазані білі плями. Нині, на Святвечір, до нього не повернувся зір, але, видається, він розраховує на показне диво.
Накручує їх один за одним, крутить ключем із молодечим заповзяттям, на відчуття, себто навпомацки, повертає стрілки. Останній годинник у крайній кімнаті висить якраз навпроти портрета Ґустава Бранного. Дід у всеохопній ейфорії, хоч і не доходить несподіваного висновку, що стара фотографія досить непогано тут виглядає, що, може, навіть ліпша прикраса, ніж вицвіле давнє tableau; увесь тягар із серця не спав, але злегка махає рукою: інші, справді важливі справи маю в голові! Він накручує останній годинник і стомлений піднебесними звитягами повертається на кухню, і починається очікування на круглу годину. І хвилини тягнуться, як у безсонну ніч, і врешті настає дев’ята, і спершу довго, дуже довго нічого не діється, і нічого, крім чимраз драматичнішого цокання, не чути. Потім, немовби хтось набирав безкінечно глибокого вдиху, мовби хтось у глибині дому натискав клямку, мовби впущена монета неймовірно довго котилася по підлозі, — зойк пружин, який повільно набирає сили, врешті, один годинник із величезним зусиллям бамкає тричі, другий взагалі мовчить, третій харчить і рипить, наче пацієнт, що даремно намагається прокинутись від наркозу, четвертий починає бамкати гарячково й безперервно, неначе оголошує про пожежу чи війну, п’ятий заходиться вулканічним кашлем конаючого сухотника. Бабця ховає голову в плечі, їй неймовірно хочеться сміятися, але не хоче образити сміхом діда; вона похиляється над столом і не бачить, що й він чимраз щиріше і чимраз гордовитіше посміхається у вуса.
VIII
Вона вмирала через дев’ять років після його смерті і поводилася жахливо. Не так жахливо, як Поспішіль, але все ж так, наче зовсім не вірила в Бога. Не хотіла священика. Нарешті, після довгих умовлянь і переконувань, не стільки навіть із нехіттю, скільки з ворожістю, причастилася. Потім три дні вила й кричала, невідомо, чи в лихоманці. — Не хочу вмирати, не хочу вмирати, — повторювала таким захриплим, що наче й геть не своїм, голосом. З ноги тік гній, змішаний із кров’ю, як з відкритого крана. Перед останнім подихом так розійшлася, наче дійсно сили до неї поверталися, наче здоровішала і воскресала. Потім якось дивно звалилася вглиб вологої постелі, видно було, що кінець. Кінець, але не зовсім. Раптом іще на диво енергійним рухом простягнула руку в нашому напрямку і зігнутим пальцем вказала, щоб хтось ішов за нею. Когось хотіла забрати з собою. Нема чого таїти: в усіх морозом сипонуло поза шкірою. Батько помер через рік після неї. Смерть не закінчується ніколи. Коли ми ховали його, над половиною цвинтаря пройшла чорна тропічна злива. Десять метрів далі сонце, а над його могилою лило так, що здавалося: труна будь-якої миті нагору випливе.
Крісло-гойдалка усе ще як нове. Вже тридцять років ніхто на ньому не сидів. Якось заколисалося в пустці. Мовби сильний протяг пройшов через зачинені двері і вікна. Мовби хтось поблизу розклав потемнілі від вологи крила.
Переклад з польської Ігоря Пізнюка
|
