|
14 січня 1934 року у Варшаві народився Марек Гласко. Що зовсім не означає, ніби 14 січня 2009-го йому могло би виповнитися 75. Якби могло, то би виповнилося. Натомість 40 років тому у Вісбадені, запивши німецьку вечерю слов’янською порцією алкоголю, Гласко в помешканні свого приятеля увімкнув платівку з піснями у виконанні Хору Совєтської Армії і прийняв снодійне. Напередодні він придбав авіаквиток до Ізраїлю, де на нього чекала героїня його повісті «Я розповім вам про Естер», а також знімальна група, яка працювала над фільмом за його ж книгою «Усі відвернулися». На головну роль у цьому фільмі було запрошено німецьку кінозірку і за сумісництвом колишню дружину Гласка Соню Ціманн. З Ізраїлю Гласко планував повернутися додому. Дім його на той момент стояв у Каліфорнії.
Купівля квитка виявилася не найбільшим, але останнім Гласковим марнотратством: вранці 14 червня 1969 року лікарі констатували, що доза снодійного була завеликою. Підконтрольний Москві ідеологічний апарат Народної Польщі миттєво спробував скористатися нагодою, назвавши смерть забороненого в країнах соціалізму письменника свідомим самогубством: ось, мовляв, типова доля зрадника батьківщини. Батьківщина однак сприйняла «інформацію» трохи інакше, ніж сподівалися «компетентні органи»: з живої легенди польської літератури Марек Гласко перетворився на вічно молодий символ польського бунту, польської трагедії і польського гонору. Внутрішня вразливість і зовнішня брутальність, імпульсивна щирість і хитрий розрахунок, бездонний розпач і безжалісний гумор, одне велике кохання і сотні юних коханок, безглузді п’яні дебоші і безкомпромісна війна за людську гідність: чого в цьому «портреті митця замолоду» більше – правди чи вигадки? Тепер це вже не має значення. Біографія Гласка давно стала міфом, а для міфу художня переконливість важливіша за фактичну правду.
Високий, статний, «гарний і двадцятилітній», з виробленою усмішкою досвідченого циніка, трохи схожий на Елвіса Преслі, трохи – на Джеймса Діна, Марек Гласко з першої ж спроби (журнальна публікація оповідання «База Соколовська») стає улюбленцем найширших кіл суспільства – від екзальтованих завсідниць напівлегальних нічних барів до літературних генералів на кшталт Єжи Анджеєвського чи Ярослава Івашкевича. Щоправда, у зоні, так би мовити, безпосереднього контакту «Маречек» вмів не лише зачаровувати людей, а й відштовхувати їх своєю часто нестерпною поведінкою. Але тисячі й тисячі особисто не знайомих із ним молодих читачів, особливо після збірки оповідань «Перший крок у хмарах», визнали Гласка голосом свого «розгніваного покоління», покоління втрачених ілюзій і зруйнованих мрій. Причому, навіть коли Гласко писав, скажімо, про безнадійні спроби закоханих бути разом (а про таке він писав найпереконливіше), читач все одно сприймав цю безнадійність як рису специфічно польську.
Тут, можливо, варто нагадати, що на відміну від нас, совків, соцреалізм як обов’язковий мистецький напрям у Польщі проіснував заледве п’ять-шість років. Попервах після 2-ї світової війни не дурніший за Путіна товариш Сталін замилював колишнім західним союзникам очі видимістю демократії у «звільненій» Радянським Союзом частині Європи, а відтак категоричних вказівок польським письменникам не давав. Закручування гайок і переведення польської літератури на соцреалістичні рейки, супроводжуване відповідними постановами ЦК про боротьбу з космополітизмом, розпочалося щойно у 1949 році. На радість звільненим народам, Сталін невдовзі склеїв ласти, а ще за рік-два слідом за ним попрямував і польський соцреалізм. Тобто Польща як держава, звісно, продовжувала будувати соціалізм, але митці на деякий час вибороли для себе відносну свободу змальовувати результати цього будівництва на власний естетичний розсуд.
Гласко, який саме тоді дебютував у літературі, а отже не мав на сумлінні дифірамбів на честь партії, уряду та польсько-радянської дружби, максимально використав цю свободу, надрукувавши (крім згаданої збірки) у 1956 році повість «Восьмий день тижня». В Україні, навіть у часи хрущовської відлиги, автора за подібне «очорнення радянської дійсності» розстріляли б на місці, Гласка – та й те аж через два роки – лише випустили за кордон і фактично змусили там залишитися. Можна припустити, що влада до останнього сподівалася хоч трохи приручити улюбленця публіки. Тим більше, що, по-перше, відверто в політику письменник ніби не втручався (згодом у Парижі на запитання радіоведучого, чи займався він політикою, Гласко відповів: «Один раз у житті. Якось я позичив гроші у члена партії і не віддав»). По-друге ж, «народній» владі вельми пасував би образ письменника пролетарського походження, який просто «від станка» (точніше, з-за керма вантажівки) прийшов і без жодної освіти зробив літературну кар’єру.
Щодо «пролетарського походження», то воно (як і збройна участь у Варшавському повстанні чи партизанська діяльність) виявилось одним із численних жартів Гласка про себе: досить сказати, що його батько у довоєнній Польщі був адвокатом і радником міністерства внутрішніх справ. Тим часом освіти, якщо не рахувати семи класів школи і водійських курсів, письменник справді не здобув. Пізніше в «пародії на автобіографію» він писав: «Дотепер сумніваюся, чи існує якась різниця між фізикою, алгеброю, математикою і хімією… Чи можливо поділити сорок дев’ять хоч на яке-небудь число? Якщо це взагалі якимось дивом можливо, то точно не для мене». З іншого боку, маючи феноменальну пам’ять і абсолютний мовний слух, Гласко дуже рано спробував свої літературні сили: «Тужу за Алею, яка зараз у Ченстохові і напевно не згадує про мене. Розважається з подружками і забула, що в її житті існувало щось під назвою Марек. В останньому висланому до неї листі я просив, щоб вона надіслала мені свою фотографію, але навряд чи з того щось вийде. Прочитає, скаже «добре, добре», а я дурний буду тут чекати. Які ті дівчата – це я знаю з власного досвіду». Не кожен великий письменник так впевнено тримав у руці перо в одинадцять років.
До речі, про великих письменників. Гласко не приховував свого захоплення Достоєвським, Фолкнером і Гемінґвеєм. У найкращих оповіданнях (і то ще до читання американців) йому вдалося поєднати психологічну глибину першого із в’їдливістю другого та лаконізмом третього. А це, якщо подумати, було зробити не набагато легше, ніж знайти число, на яке ділиться сорок дев’ять. Крім того – а, може, передусім – Гласко зумів знайти специфічну інтимну інтонацію, він не виголошував промов перед читачем, не повчав і не виховував його, він заговорив із читачем живою мовою вулиці – так, як розмовляють між собою за чаркою знайомі люди: де треба – матюкнуться, де треба – пожартують або раптом відкриють одне одному душу. «Писання для мене, – зізнавався письменник, – це річ, інтимніша за ліжко».
Інтимніша за ліжко – отже, найінтимніша взагалі. Чи може людина, маючи крихту самоповаги, брехати сама собі в найінтимніших справах? Гласко не міг. Попри славнозвісні алкогольні запливи, він ані на мить не дав себе обдурити новій владі, дуже тверезо оцінюючи все, що відбувалося в тодішній Польщі. Його визначення встановленого Москвою режиму до сьогодні видається актуальним: це режим, абсурдність якого людина добре усвідомлює і навіть підсміюється з нього, але не може нічого змінити, відповідно розчаровується і деґрадує. За змалювання «нового поляка» як людини розчарованої і деґрадованої критика почала звинувачувати Гласка в «чорнушності». Гласко на це відповідав, що під час створення світу загалом і «нової Польщі» зокрема з ним особисто ніхто не радився, тож не треба тепер перекладати на письменника відповідальність за те, що він бачить, але чого сам не робив. Одне слово, остаточний конфлікт із владою визрівав і рано чи пізно мусив вибухнути.
Станом на лютий 1958 року в активі Гласка були згадані публікації, співучасть у створенні кіносценарію «Кінець ночі», престижна літературна Премія Видавців і обожнення з боку читачів. У пасиві – недопущені до друку повісті «Наступний до раю» і «Цвинтарі», недопущений до прокату фільм «Восьмий день тижня» та репутація нелояльного до комуністичної влади хулігана і скандаліста. З таким багажем він їде на запрошення Літературного Інституту до Парижа, де і видає заборонені вдома повісті та отримує за них премію Ґедройцевої «Культури». Гласкові 24 роки, його твори перекладаються західноєвропейськими мовами, його самого кличуть у гості західноєвропейські країни. Врешті-решт терпець польській владі уривається: розлючений 1-ий секретар ПОРП товариш Ґомулка забороняє продовжувати громадянину Гласкові закордонний паспорт і вимагає його негайного повернення до Польщі – очевидно, на дружню розмову з управлінням служби безпеки. Гласко, який на той момент перебував у Західному Берліні, там-таки і попросив політичного притулку.
Далі буде європейський період життя, потім ізраїльський, потім американський, переклади десятками мов, нові премії і нагороди, нові великі заробітки і розтринькування всього буквально до останнього цента, важка фізична праця і невдалі голлівудські починання з Романом Поланським та вже тоді культовим Ніколасом Реєм (власне, з Реєм, можливо, і вдалося б зняти незлий фільм, але режисер чомусь передумав, заставши приятеля Марека в ліжку своєї дружини). Далі буде багато чого – крім повернення до Польщі і залишеної там назавжди коханої (назавжди залишеної і назавжди коханої) жінки. Спроба забути їх обох не мала шансів на успіх: з ними було неможливо витримати, без них виявилося неможливо жити.
Зусиллями матері і під тиском громадськості у 1975 році труну з тілом Марека Гласка вдалося перевезти з Вісбадена до Варшави. (З-поміж громадськості окремо варто згадати Яна Гімільсбаха – письменника, актора й цвинтарного каменяра, котрий при журналістах якось ляпнув: «Треба спровадити Марека додому. Що він там, у тій Німеччині буде лежати? До кордону доїде потягом, а від кордону ми понесемо труну. А за труною будуть іти всі ті курви»).
Нині біля його могили стоїть «Главка», тобто «Гласкова лавка» з табличкою, на якій вирізьблено цитату із «Сови, дочки пекаря»: «Життя, яке тобі дано, є лише оповіддю; але це вже твоя справа, як ти її будеш розповідати і чи помреш ситий днями». У Біблії «ситий днями» означає того, хто дожив до глибокої старості. Марек Гласко, як видається, встиг насититися днями у прискореному темпі. Може, він просто вчасно зорієнтувався: щоб жити вічно, не обов’язково жити довго.
|
