|
1
За кілька днів перед Різдвом-2008 я, бездумно перемикаючи телевізійні канали в пошуках картинки, що не надто заважала б моїй напівдрімотній розсіяності, натрапив на такий собі передсвятковий репортаж з Нью-Йорка: прикрашені ялинки, залиті світлом вулиці і сяйво вітрин – ви собі уявляєте. Автори репортажу проводили щось на зразок спонтанного опитування перехожих на тему майбутнього Америки і Решти Світу. Перехожі відповідали переважно так, як і належиться перехожим: що вони сподіваються кращого. Дехто згадав кризу, дехто Обаму, хтось був оптимістичніший, хтось не цілком. На завершення в кадрі з’явилася молода журналістка (приблизно те, що називають «слов’янським типом краси») з майже бездоганною (щоправда, як на мій невибагливий слух) англійською вимовою. Її заключний коментар полягав у тому, про що в репортажі не було ані слова. Американці, казала вона, дедалі ясніше розуміють, що в недалекому майбутньому їхній країні доведеться поступатися світовим лідерством. На світовій вершині США будуть суттєво посунуті такими динамічними й потужними новачками, як Китай, Індія чи Бразилія. Та й Росія, що стрімкими темпами знову входить у розквіт, аж ніяк не залишатиметься осторонь цих процесів. Такий був підсумок того «передріздвяного репортажу».
Відверта нахабність маніпуляції змусила мене врешті звернути увагу на логотип телеканалу – RT. Недовга робота пам’яті викликала повну назву – Russia Today. Окей, в риму заспокоївся я. Все не так і погано – це всього тільки російський урядовий телеканал, що здійснює мовлення на закордонну аудиторію. Ну й нехай собі здійснює. До речі, тими ж маніпулятивними методами, що й на власну російську.
2
Наступними днями я іноді згадував собі цей телесюжет, сам не знаю чому. Аж поки не намацав пряму лінію, котра пов’язувала його з історичною (без іронії) промовою російського президента Путіна у Мюнхені (лютий 2007 року). Про цю промову я пам’ятав у найзагальніших рисах те, що в ній проголошувався кінець «однополярного світу». Від США вимагали посунутися на Олімпі й почати врешті ділитися світовим пануванням. Розшукавши в Інтернеті повний текст, я виокремив у ньому цитату про те, що «сумарний ВВП Індії та Китаю за паритетною купівельною спроможністю вже більший, ніж у США. А розрахований за тим же принципом ВВП держав групи БРІК – Бразилія, Росія, Індія і Китай – переважає сукупний ВВП Євросоюзу». Трохи далі російський президент виносив остаточний вердикт: «Не варто сумніватися (підкр. моє – ЮА), що економічний потенціал нових центрів світового зростання буде неминуче конвертуватися в політичний вплив і зміцнювати багатополярність».
О, констатував я, знову ті самі: Бразилія, Росія, Індія, Китай. Нехитре приватне розслідування (як ви здогадуєтеся, шляхом звичайного google-ювання) привело мене до витоків. БРІК було вигадано аналітиками американського інвестиційного банку «Goldman & Sachs» у 2003 році. Джим О’Ніл та його команда, поза сумнівами, досягли успіху – вщеплений ними «геоекономічний» мисле-вірус видався привабливим. Найбільше він сподобався росіянам.
3
Бразилія, Росія, Індія, Китай – БРІК. Виглядає цілком випадковим набором – наче кваліфікаційна група у світовій першості з футболу чи радше хокею на траві. Насправді ж – куди серйозніше: група наддержав, яка домінуватиме у світі через кілька десятиліть, якщо вірити Джимові О’Нілу та Владіміру Путіну. Чому саме БРІК, а не скажімо КІБР, РІБК чи ІРКБ – не зовсім зрозуміло. Чи означає саме така послідовність, що з усієї четвірки найпотужнішою буде Бразилія, а найслабшим Китай? І як Росії переконати Індію, що її місце у групі не друге, а третє? І чому «І» -- це саме Індія, а не, скажімо, Іран? І чому «Б», а не «В», тобто Бразилія, а не, скажімо, Венесуела?
Забагато питань, щоб вважати конструкцію справді елеґантною.
Загалом же констатуємо доволі недбалий рецепт чергової фікції: беремо дві найбільші країни світу, додаємо до них четверту за величиною і другу за кількістю населення – і все, майбутнє людства вирішено. Congratulations to the big size, як прийнято жартувати в таких випадках. Але в цілому досить поверхово й нецікаво.
Цікаво лише, хто ж насправді заплатив за роботу над цією конструкцією – Росія, що найбільше її потребує, чи самі ж таки США – щоб якось переборювати нудьгу одноосібного лідерства у всій цій «велогонці Миру»?
4
Мої сумніви підтверджує й Андрєй Ілларіонов, колишній економічний радник Путіна, а нині один з незалежних російських експертів у галузі світової економіки. Я щойно натрапив на його інтерв’ю, в якому він серед іншого стверджує: «Протягом усіх цих років, коли з’явилось і підтримувалось ось це поняття БРІК, я неодноразово, як, зрештою, і цілий ряд інших економістів, говорив про те, що немає жодної підстави об’єднувати всі ці країни в одну групу. Ми занадто різні за рівнем розвитку, за структурою нашої економіки, за поведінкою економічних суб’єктів і, власне кажучи, за динамікою розвитку».
І справді: Бразилію ми любимо за її футбол, а Росію за її балет. Я сказав би, що це досить далекі один від одного критерії.
5
У моєму радянському дитинстві, десь поміж 1960-ми й 70-ми роками, був такий нетривалий період двох одночасних воєнних загроз – американо-натовської та китайської. Наші дворові хлоп’ячі дискусії зводилися до того, що коли ми в СРСР одночасно боїмося нападу американців і китайців, то чому б нам не об’єднатися з кимось одним із них, щоб разом натовкти мармизу третьому? Або чому б їм не об’єднатися між собою, щоб разом начистити пику нам? У кожному разі хтось із кимось мусив об’єднуватися, бо коли б двоє з трьох почали битися сам на сам, то третій, недовгий час поспостерігавши, мусив би виступити на боці слабшого. Так диктувала логіка наших дворових бійок. Як і того, що дорослою мовою називалося «міжнародною напруженістю». Загалом же всім подобалося те, що сильні світу сього конкурують за світове панування не вдвох, а втрьох – завжди був шанс стримувати того, хто захоче надто вирватися вперед. У тогочасному анекдоті Брежнєва запитували, чи буде третя світова війна. Товариш Генеральний Секретар відповідав: «Не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не лишиться». Його спадкоємець Путін називає це «пошуком розумного балансу між інтересами всіх суб’єктів міжнародного спілкування». Уявляєте – всіх суб’єктів! Яка прекрасна мета!
Тільки от засоби, що ними вона нібито досягається, якісь, м’яко кажучи, сумнівні. Наприклад, силове відторгнення від суверенної держави її законних територій через збройну аґресію іншої держави. До речі, в сотні разів більшої, багатшої і нахабнішої. Тієї, що на літеру «Р» в абревіатурі БРІК.
6
Один мій знайомий чеченець, поет і еміґрант, казав: «Людство ще не доросло навіть до однополярного світу, а вони вже багатополярний вимагають!». Озбройте в такому разі побільше людожерських режимів ядерною зброєю – і буде вам омріяна багатополярність – так приблизно він розвивав свою думку. Ну, з «людожерськими режимами» він, можливо, в полемічному запалі й перебільшив, але в цілому мені його думка і досі подобається.
Я з нею погоджуюся, зокрема, через те, що за сформульованим Росією «пошуком розумного балансу в багатополярному світі» я не вгадую нічого нового. Я не знаю (точніше, я добре знаю), що Росія розуміє під словами «розумний баланс». Самі лише поділи й розподіли, «сфери впливу», «зони відповідальності» та «канонічні території». Мені як одному з тих екс-громадян СРСР, яким, на відміну від пана Путіна, розпад згаданої наддержави аж ніяк не здається «найбільшою трагедією ХХ ст.», зовсім не хочеться опинитись у старих, «передоднополярних» реаліях «боротьби за мир», від якої не лишається каменя на камені. Я хотів би, щоб цей світ для початку доріс хоча б до однополярності. Найкраще, аби це була традиційна західна демократія. Якась така нова стадія кохання між ЄС та США, повернення до спільного атлантичного лона після років скандалів і сварок.
Це буде жахливо, але нічого кращого ми все одно не вигадаємо.
|
