|
З циклу «Добраніч, Олю». Вірші-ммс.
2
добраніч, Олю.
лишаю тебе тут
незаспокоєну
і облиплу думками.
і вечорами,
коли ти стомлено знімаєш
нижню білизну,
з дерев гулко падають
стиглі черешні,
і десь далеко в індії
слони махараджів
на мить зупиняють
хід свох думок,
і помаранчеві махаони
моїх бажань
залітають у чорні лузи
суспільства,
з риб`ячих голів
десь глибоко в моєму мисленні,
в моєму нутрі,
не прокидається жодного страху
за всі відірвані ґудзики
нашого міста,
за всі перегрішення
нашого з тобою світу.
і поки я збудую тобі
свій останній і перший форт,
і мої мікросхеми летітимуть,
як у старих моніторів,
Олю, знаєш, я хочу,
щоб ти обійняла свої коліна,
кинувши на підлогу
останню свою фортецю.
3
добраніч, Олю.
слова випадають
у моє мислення, як осад.
від швидкості думок
швидше починають
рости нігті.
від того, що ти
падаєш на подушку,
починається сніг, і те,
що ти спроквола рухаєш пальцями ніг,
збиває з намічених траєкторій
перелітних птахів.
Олю, мені здається,
геть несуттєво,
в який бік рухаються морські глибини.
важливо, що твої очі,
як двері в іншу галактику,
світять незрозумілим світлом.
5
Олю,
наше листування, як туге сухожилля.
його не можна переривати і перебивати.
Перевір, торкнися свого коліна.
Олю, все настільки просто,
що складніше і бути не може.
раз – і ми є,
два – і нас тут немає.
Олю, візьми себе в руки,
тобто мене,
тобто наші коліна,
тобто наш сенс.
давай покінчимо з цим, Олю, -
з цими дрібними позичками.
треба жити розкішно, як мафія,
і чесно, як ревізійні комісії для святих.
можливо, це шанс запам`ятати себе
такими, як роса – прозорими і мокрими.
чи запам`ятати себе у формі слів:
тихих і пристрасних.
не ховай від себе власних річок, Олю,
і не ховай їх від мене.
все ще буде, і порти прийдуть
до своїх кораблів.
давай припинимо нашу п`ятихвилинну мовчанку,
і гори торкнуться верхівками коріння дерев,
і птахи побачать, що це ми – обізнані,
і впізнають у нас своїх.
|
