|
Це вигадка, це леґенда, це міф. Я цілком з цим погоджуюся. Ця Європа не існує насправді. Це тільки сон, який сниться. До того ж сниться не всім, а лише обраним. Так, як сниться мені.
Її межі невиразні, поплутані й химерні. Вони тягнуться у просторі, тягнуться у часі, тягнуться у свідомостях, серцях, у пам’яті, крові, в тілах, перетинають навпіл цілості і поєднують розділені частини. Ніхто, власне, й не знає, де все це закінчується і чи взагалі де-небудь починається.
Підставою для існування цієї Європи є здогад, підозра, фантазія і домисел. Про неї можна сказати все, тут-таки від сказаного відмовитися й виголошувати цілком протилежні тези з такою ж певністю, впертістю і претензією щодо абсолютної істини. Вона витримає будь-що і все перетворить на власну леґенду або поразку, на сентиментальну агіографію чи дурнувате упередження. Призвичаєна не існувати, вона звикла задля зручності носити маски.
Її присутність – це поразка синтезу і звитяга аналізу без кінця, абсолютна перевага літератури над філософією, ненастанна оповідь, похвала балаканині, розірваним сюжетам, вічному прологові і водночас нехіть до останнього слова, зневага епілогу, котрий у простакувато-зверхній спосіб хоче торкнутися невловної матерії життя і сповістити світові черговий остаточний сенс.
Її обшар – це територія свободи. Уява не натикається там на жодні обмеження. Якщо хтось нею не володіє, може лишатися вдома. Без цього чуйного пристрою там нічого шукати. Самовпевнені й обмежені інтелекти вмить виявляються ошуканими й освистаними. На них чигає покарання, суть якого в тому, що їхні власні погляди перестають різнитися від чужих упереджень.
Ах, досить цих афоризмів. Це справа інстинкту і смаку, це мусить міститись у крові – як схильність до нездорових, але захопливих насолод. У мене просто потяг до всього, що лежить праворуч сімнадцятого градусу східної географічної довготи. Просто я люблю це легковажне безвладдя матерії, котра з сардонічною посмішкою спостерігає зусилля інтелекту і духу, люблю, коли щось не надто старається, позаяк йому й не надто залежить, люблю, як щось залишається позаду, щоб мати час для роздуму, не обов’язково увінчаного висновком. Цей світ праворуч сімнадцятого градусу все ще незавершений і через це від нього важко відвести погляд. Розпад ненастанно вступає в ускладнені зв’язки з розвоєм і здається, ніби далеко не все вирішено наперед. Життя проявляється в невпорядкованих, анархічних формах, оскільки береже в собі пам’ять про власні темні і ґвалтовні початки. Час іще гуляє тут достатньо вільно і стирання його слідів не зробилось обсесією. Знищене спокійно і з гідністю чекає свого падіння, старе старіє до самого кінця, а слабке слабне на очах у всіх. Так було в місті Комрат у Молдавії півтора місяця тому. Головною вулицею йшла похоронна процесія. Відкриту труну везли автофурґоном. Поруч із небіжчиком сиділа у кріслі стара жінка в чорному. Гілкою зганяла мух йому з обличчя. Виглядало все це дивно, бо процесія сунула в цілковитій тиші посеред гамору щоденності, посеред лотків з хлібом та городиною, посеред велосипедів, возів і машин. Протискалася назустріч течії звичайного життя.
Так, легше розповідати, ніж снувати роздуми і робити висновки. Десь поміж Бозієнь і Валя Парєй я побачив двох чоловіків при дорозі посеред зеленого безлюддя. Десять кілометрів в один і п’ятнадцять в інший бік не було нічого і ніщо не їхало. Вони сиділи в затінку волоського горіха і грали в карти. Навіть не підвели поглядів, аби зиркнути на автобус. Кількома днями пізніше я повертався тією ж дорогою і знов їх побачив. Вони змістилися на якийсь лише кілометр, але при цьому й надалі були занурені в ліниву монотонну гру, так немов мали колоду з мільйона карт. Дідько знає, можливо, ніч заставала їх при грі, тож вони спали в чистому полі, щоб на світанку знову почати. А може хтось їх сюди привозив на якусь роботу, проте як тільки зникав за лінією підйому, вони відразу ж бралися за споконвічне змагання. Не мали при собі жодної речі, хіба лиш у кишенях. Сиділи на безлюдді так, наче вдома при столі. Були сірі й вим’яті, як більшість чоловіків у тих краях, однак героїчно давали собі раду з напором простору і безміром часу. Крихка абстракція гри захищала їх від ніщоти. Дідько знає, може зі смерком вони засвічували якийсь огарок або їхні карти були знаковані таким чином, що навіть у темряві вони відчували пальцями дзвінки, вина і трефи.
Я міг би безконечно довго перелічувати й описувати випадки з місць, які лежать праворуч сімнадцятого градусу. Я пам’ятаю їх тисячами й записую все нові, позаяк кожен з них виглядає так, ніби діється вперше і востаннє. Їхня шляхетна безкорисливість полягає в тому, що вони ні на що не розраховують, що пропадуть водночас із власним кінцем.
Два тижні тому я був у словацькому Бардейові. Прогулювався вздовж оборонних мурів, які налічували щонайменше шістсот років. Там і сям вони осипалися, розпадались і справді виглядали на свій вік. З них було видно дворики, садочки, задні входи, кролячі клітки, курники, псячі буди, все те, що малі міста приховують від стороннього погляду – всю оту свою селянськість, що її намагаються якось зберегти в обмеженому, зменшеному просторі. То був лагідний розгардіяш, сонний балаган, рештки початих заповзять і спогади незавершених, речові склади, що переходили у сміттєзвалища, уривки фольги, компост, нападалі яблука, загорожі для курей, бур’яни, затоптані стежки, якась віковічна теперішність, зачаєна в тіні горіхів і черешень. Тут спроквола розпадалася ґотика, за три кроки далі той самий розклад вступав у речі, позбавлені історії, обдаровані тільки короткотривалою долею і зникомим призначенням. Нове старіло з такою самою швидкістю, що й найдавніше, і в цьому була чудова справедливість – liberté, egalité, fraternité матерії.
Переклад Юрія Андруховича.
Переклад і публікацію здійснено за підтримки Польського інституту в Києві.
|
