Не для молодшого шкільного віку
Не рекомендовано Міністерством освіти
ТІЛЬКИ ЧОТИРИ ПЛЯШКИ ГОРІЛКИ – І ТАК БОЛИТЬ ГОЛОВА
Прокинувшись вранці однієї неділі наприкінці літа 200' року у себе в квартирі на вулиці Гоголівській у місті Києві, я одразу ж зрозуміла, що мені треба зробити. Треба було піти на кухню і негайно поставити чайник. Чашка міцного, гарячого і в міру солодкого чаю могла якщо не врятувати мене, то бодай полегшити моє становище.
Я вибралася з ліжка, на якому продовжував спати Олександр Петрович, шанована людина, журналіст ділової газети. Мені пригадалося – вчора я цілком щиро переконувала його, що зранку ми підемо в церкву. Встанемо раненько і таки підемо. На згадку про це мені стало соромно. Було зрозуміло, що в нашому стані про жодну церкву не може бути й мови. Мені було погано; боліла голова, в роті утворилася помийниця, і на довершення я погано пам'ятала, як саме опинилася в ліжку.
Пригадувалося лише одне: що кульмінація настала несподівано і що перед тим, як піти спати, я крізь туман проявляла рештки свідомості і намагалася пити аспірин. На доказ цього біля ліжка мною було виявлено склянку з водою – очевидно, тією самою, якою я цей аспірин запивала.
Вибратися з ліжка виявилося непросто. Посередині кімнати стояв перевернутий велосипед без одного колеса, схожий на новорічну ялинку. На ньому висів мій светр, а також синьо-червона хустинка (що символізувала прапор Радянської України), червоно-чорна плахта та сорочка, вишита миргородською гладдю білим по білому. У такому вбранні я вчора цілий вечір слухала українських пісень. Ми пили горілку, їли сало, солоні огірки та квашені помідори, а зі стіни на нас, молодих українських письменників та журналістів, з надією й жахом дивився вишитий Тарас Шевченко.
По дорозі на кухню я зауважила, що в коридорі стоять чиїсь черевики. А отже, хтось лишився ночувати в тій кімнаті, де ми вчора бухали. Я поставила чайник і пішла дізнатися, хто це; крім того, однаково всі чашки залишилися там.
На ліжку, що належало поетесі пані К., на якому до нашого поселення у цю квартиру спали працівниці фонду "Відродження" та інші українські поетеси, продирав очі Рома, син народного депутата, журналіст і мій земляк. З усього було видно, що йому гірше, ніж мені.
— У мене голова болить, — повідомив він. Біля нього на ліжку лежало мачете. Як з'ясувалося дещо пізніше, він ліг спати з ним в обнімку, до того воно йому сподобалося. Піхви від мачете виявилися пристібнутими до його джинсів.
— Якби Крапіву не забрала жінка додому, то ми ще й до кіоску б сходили, — зітхнув він. – Подумать тільки, всього чотири пляшки горілки, і так болить голова.
Нас було дев'ятеро, четверо пили вино. Мені здавалося, немає нічого дивного в тому, що Ромі недобре.
Щойно я перенесла брудний посуд на кухню і приготувала чай, до вітальні зайшов Сашко. Виглядав він досить радісно, заявив, що чаю не хоче, забрав у мене чашку і почав його відсьорбувати. З-за хмари вийшло сонце і позолотило стертий паркет у квартирі, що належала пані К.
Похмілля дарувало нам відчуття легкості й відсутності будь-яких проблем і серйозних думок, стояло літо, яке, здавалося, буде завжди, і поспішати нікуди не треба, чай був міцним і свіжим, пригадувалися моменти вчорашньої гулянки, і я навіть забула, чому ми вчора всі напилися.
Ми напилися тому, що я їду. Я їду з України. Залишаю все. Залишаю свою подругу, яка незабаром народить дитину, свою родину, яка однаково мене не бачить, Сашу, який у день мого від'їзду нап'ється, свого кота, якого доведеться комусь віддати, свого друга на прізвище Васильєв, який знає різницю між добром і злом, від чого спілкування з ним просвітлює, свою квартиру на вулиці Гоголівській, яка належить пані К. і яку вона здасть наступній українській поетесі, свою колекцію старовинних пляшок та пивних підставок, свої дешеві картини, які висять на стінах квартири, що належить пані Кононенко, свою етажерку, яку я купила на Сінному ринку, свої телефони, свої фотографії, свої парфуми, ножі, келихи, кулінарні рецепти, ліки, дзеркала, книги і радіо. Усе це я залишаю – беріть, мені не шкода. Нате, їжте.
Але дещо я візьму з собою. Наприклад, коньяк і флягу, які мені вчора подарував Радик. Він щось, здається, говорив про те, що я його найкращий друг? Чи, може, це мені сп'яну приснилося. Я беру також вишиту сорочку. Я в ній сплю. Зубну щітку. Паспорт і дозвіл на роботу. Написаний і не відісланий лист на англійську адресу саксофоніста із Сан-Франциско, з яким я була знайома сім років рому. Про це я розповім далі. Власне, саме про це я далі й розповім. Набір червоних футболок, білих блузок та чорних спідниць, кілька пар взуття на підборах-"шпильках". Турку для кави, яку мені подарувала мама Макса, прозваного Собакевичем за любов до філософів-кініків. Ручку та записник. Квиток на літак.
Ось майже все. Післязавтра із цим нехитрим набором речей я сяду в крісло економ-класу компанії "Британські авіалінії" і через чотири години опинюся в аеропорту Гітроу. У Лондоні в цей час буде шоста вечора і дощ. У Києві – восьма, і, можливо, також дощ – цього я вже не знатиму.
[...]
О ЗЕМЛЕ РІДНА
О земле рідна, що без тебе я, – чи якось дуже схоже говорилося в курсі української літератури. Саме це мені й належало з'ясувати. Мені запропонували роботу – найкращу роботу, яку тільки собі можна уявити: одній телерадіокорпорації потрібен був журналіст – фахівець із пострадянських питань, бажано зі знанням мов. Мови я знала, навіть більше однієї. Я – людина розумна, дотепна і талановита, тому ні в кого під час співбесіди не виникло жодних сумнівів у тому, що я найпрофесійніший новинний журналіст, якого тільки можна знайти. Це буде чудово – жити і працювати в Лондоні, де собі можна дозволити розкіш говорити про ті новини, які насправді трапилися, а не ті, про які наказано говорити згори. Але мені, звісно, в Лондоні було потрібно зовсім інше.
ГУД БАЙ
Поки ми їхали до аеропорту, говорити мені не хотілося. Я мовчки дивилася у вікно, за яким проплив Дніпро, Харківський масив, сосновий ліс. У машині було прохолодно, працював кондиціонер. Зрештою ми доїхали до Борисполя і повернули до аеропорту.
Радик приніс пляшку коньяку. Ми випили по ковтку, хтось у руках поламав плитку шоколаду. Я поклала до рота шматочок; він довго не хотів танути.
Зрештою я пройшла паспортний контроль і здала сумку в багаж. Усі ще довго стояли за жовтою лінією, за яку було можна тільки із квитками, махали мені руками. Я також махала. Нарешті народ пішов. Я піднялася сходами в зал чекання курити.
Оголосили посадку на літак, і я на нього сіла. Усередині я мовчки дивилася у вікно, щоб мій сусіда не надумав почати зі мною знайомитися. Мені не хотілося говорити.
Внизу від мене віддалявся Київ. Київ у тремтливих вечірніх вогнях, жовтих, червоних, зелених, синіх. Чорне провалля Дніпра, прикрашене коштовними браслетами із вогнів автомашин на мостах, повільно пропливло піді мною. Нічний Київ – це не місто. Це купа розсипаних чиєюсь щедрою рукою самоцвітів, які проявляються, стають видимі, самозабутньо сяють тільки тоді, коли надходить ніч. Це кубло золотистих змій...
Сама того не сподіваючись, я заснула.
— Гей, мені здається, вам треба заповнити це, — мій патлатий сусіда, що говорив із американським акцентом, обережно торкнув мене за плече і простягнув бланк митної декларації.
Очевидно, він її взяв спеціально для мене і віддав, аж тільки коли ми почали підлітати до Лондона, аби дати мені можливість поспати довше. Добра душа, а я ще не хотіла з ним говорити.
— Дякую.
Я почала заповнювати декларацію, вписуючи красивим почерком, що я їду працювати леґально, грошей у мене з собою дуже мало, громадянство маю українське...
Нічний Лондон не виглядає як купа діамантів. Якщо бути поетично послідовною, подумала я, то його можна порівняти з величезною павутиною, на яку випала дрібна роса перед світанком, і яку освітило... освітила... освітив ліхтарик особи жіночої статі, народженої 18 липня 1976 року в Україні, місто Полтава, паспорт номер такий-то, яка встала посеред ночі і вийшла надвір за потребою. Я позіхнула. Ну, привіт, місто-герой Лондоне. Нам доведеться звикати одне до одного.
ПРІСНІСЬ ЖЕНІХ НЄВЄСТЄ
Лягаючи спати у свою першу ніч у готелі, я отупіла й абсолютно нічого не відчувала. Перед сном я спробувала пригадати, що зі мною відбулося за сьогоднішній день, аби якось умістити в голові, що я переїхала з однієї країни в іншу, і хоча це було лише кілька годин тому, я зараз в іншому світі, в який я до цього зазирала тільки зрідка.
Я згадала такі речі: сьогодні я вилетіла з Борисполя (у роті з'явився присмак коньяку, який ми з Радиком пили на прощання), прилетіла у Лондон, повечеряла, випила пива в пабі (пальці ще відчували, яка на дотик пінта, коли по ній тече струмочок піни, і її треба пошвидше донести до рота). Після цього я вирішила, що вже думати і згадувати досить, а особливо досить намагатися вгадати, що буде далі.
— На новом мєстє приснись женіх нєвєстє, — сказала я сама собі вголос. Це пролунало дико.
Прокинувшись, я деякий час не могла збагнути, де я. Над головою туманно виднілася тріщина на стелі. Потягнувши носом, я здогадалася, що вікно відкрите і що надворі дощ. Іще мені спало на думку, що я тепер зовсім одна, абсолютно і повністю. Я добилася того, про що мріяла свої останні місяці в Україні. Це так буває, коли допишеш один блокнот і купуєш другий. Ти його вже носиш у портфелі, він уже відтягує тобі руки, але в ньому самому ще нічого немає. Він порожній, білий, і його сторінки не дивляться на тебе телефонами друзів, які давно чекають на твого дзвінка. Ця думка мене дещо злякала.
ЧОГО Я ПРИЇХАЛА
Я полізла до сумки по свій житан. Пачка виявилася порожньою. Я зітхнула, встала і підійшла до столу, на якому лежав блок цигарок, привезених з України. На тому ж столі білів написаний і не відісланий лист, на якому значилося: Джим Барлі, вулиця така-то, Лондон.
Ну, що ж ти, сказала я собі. Бери цей лист, клади його в сумку, іди на вулицю і вкидай у поштову скриньку. Чого ти сюди взагалі приїхала? Дивитися на тріщину в стелі готелю на Бейзвотері? Ти приїхала, бо хотіла знайти одного чоловіка. Кинула все к бісу і прилетіла за дві тисячі миль. Ти навіть уже листа написала, тобі вже не треба нічого робити, тільки вкинути його до поштової скриньки.
Я заплющила очі. Перед ними одразу виник образ людини, відомої світові як Джим Барлі, саксофоніст, вродливий чоловік десь, я прикинула, вже років сорока. Думка про його вік мене вразила. Коли я з ним зустрічалася, йому було тридцять три, і з першого ж погляду я збагнула, що нічого прекраснішого, ніж цей чоловік, у житті не бачила. Один Бог знає, як він виглядає зараз, якщо він узагалі живий. Я знову розплющила очі. Перед ними далі білів лист. Я засунула його в сумку і почала вдягатися.
ЗАГРОЗА ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ
На сніданок у готелі давали вівсяні пластівці з молоком і тости з маслом. З горем навпіл прожувавши це, я збагнула, що перед тим, як вдаватись у філософію і намагатись осмислити метаморфози буття, треба розібратися з простими речами, а саме — треба вирушати на пошуки їжі, інакше тут я довго не протягну. Мені раптом захотілося смаженої свинини із цибулею. Доки я шукала плащ, запакований на дно торби, думка про смажену свинину розрослася до катастрофічних масштабів.
Я спробувала переконати себе, що того, що я хочу, я тут не знайду, навіть якщо витрачу весь наявний капітал. Самовмовляння дало несподіваний ефект. Мені перехотілося свинини, зате з'явилося якесь інше неясне відчуття. Скоро воно оформилося в думку про величезну миску пельменів зі сметаною. Відчуття посилювалося і зрештою набуло хворобливої гостроти.
Відсутність старих радянських гастрономів у Лондоні я почала сприймати як надзвичайну підлість, вчинену кимось спеціально, аби я не змогла тут вижити.
Я вийшла на вулицю і почала гуляти районом, про який я знала тільки те, що він називається Бейзвотер і що в ньому нібито гарно, хоча мені поки що всі будинки в Лондоні здавалися однаковими. Розгадка до моєї задачі знайшлася навдивовижу швидко. Китайці! Пельмені – це ж китайська страва, радісно думала я. Ноги самі понесли мене швидше в напрямку китайського ресторану, у вітрині якого до того ж висіли апетитні, рум'яні, шалено привабливі і стопроцентно неймовірно смачні смажені качки.
З радістю й ентузіазмом я переступила поріг ресторану.
— Скільки вас? — запитав мене неусміхнений китаєць, подивившись якось крізь мене.
Я озирнулася. Ззаду нікого не було.
— Та я ніби сама, — здивувалася я.
— Тоді, мем, ми вас не можемо посадити. У нас мінімум – це столик на двох.
Окей, подумала я, чорт із вами. Ця відповідь мене засмутила, мені навіть перехотілося пельменів. Козел, подумала я. Оце називається справжня самотність – коли тебе навіть не пускають у китайський ресторан, бо тебе не двоє. Що я, винна, що мене не двоє?
Моросило. Парасольку я забула в Києві.
Я пішла гуляти. Мене кудись несло без певної мети, просто тому, що я не знала, що робити. Дощ почав заливати мені обличчя, я перестала будь-що бачити. Відпльовуючись від дощу, я застрибнула в якийсь арабський магазинчик, де продавалося все – від прального порошку до вина і книжок про бен Ладена. Пригладивши до голови мокре волосся і з горем навпіл протерши окуляри, я почала дивитися, що там є такого, що не викликало б у мене кулінарного шоку. Зрештою, після певних роздумів моя сумка поповнилася франкфуртськими сосисками, французькою булкою та польським пивом. Я раптом усвідомила, що солоних огірків та кефіру в цій країні також, мабуть, нема, я вже мовчу про сало. На які жертви доводиться йти, коли в гру вступає пристрасть!
Поки я скуплялася, дощ перестав.
За допомогою карти я якось знайшла дорогу назад до готелю. Витерши голову рушником і ввімкнувши телевізор, я почала вмочати сосиски в кетчуп і жерти їх, запиваючи славнозвісним і милозвучним пивом EB. Дивовижним чином суміш продуктів різних народів дала певне враження гастроному на Володимирській, того, що прямо навпроти СБУ і де завжди продавалися дуже дешеві сардельки, на які продавщиці ляпали ложку томатного соусу "Краснодарський".
[...]
ЯК НЕРОМАНТИЧНО ШУКАТИ КОХАННЯ
У СВІТІ СУЧАСНОЇ БЮРОКРАТІЇ
У понеділок почалася робота. Власне, почалося радше вирішення проблем. Аби ти знав, Джим Барлі, думала я, скільки мороки треба пережити і скільки папірців заповнити і кудись вислати, щоби могти отак приїхати тебе шукати.
Це раніше, в романтичні часи, в які я не вірю, було просто: хочеш шукати своє величезне кохання – сідаєш на корабель і летиш, тьху, пливеш його шукати, і бажано ще аби це було із Англії в Індію або ще в яку-небудь колонію, де ти шукатимеш своє кохання, яке буде білим мужчиною благородного походження, серед диких і жорстоких тубільців.
Не треба було заповнювати сто бланків, і щеплень теж було не треба, можна було приплисти і спокійно собі і дуже романтично померти від малярії за одну мить до того, як Він постукає у твої двері.
А якщо ти хочеш приїхати шукати своє кохання до Лондона з Києва, то будь готова терпіти. Треба, по-перше, мати якусь причину, більш зрозумілу в посольстві, де тобі мають видати візу. Треба мати роботу і дозвіл на неї. Я взагалі мовчу про всі ті папери, які треба тільки для цього.
Потім, коли ти сюди приїжджаєш, треба відкрити банківський рахунок. Для цього банківському менеджеру треба довести, що ти не верблюд і т.д. Принести папери з роботи, що ти там працюєш, із готелю, що ти там живеш, від господа Бога, що він справді тебе створив за своїм образом і подобою, і все одно банківський менеджер буде думати, що ти його дуриш і насправді не працюєш журналістом, а миєш нелеґально посуд у ґей-барі в Сохо.
Потім треба зареєструватися в поліції, аби в разі чого вона могла від тебе захистити британських громадян. Узагалі-то в мене не було особливих проблем із цим усім, але хотілося вже почати працювати, а натомість доводилося вистоювати черги поміж африканців і латиноамерикаців, яким так само, як і мені, потрібен був поліційний штамп у паспорті, і яких так само все це дратувало.
ОБРИВ НИТКИ НОМЕР РАЗ
Минуло кілька днів, сповнених жорстокої боротьби за існування. Джим не відповідав. Тоді я написала йому другого листа.
Коли минув другий тиждень відтоді, як я його послала, стало зрозуміло, що відповіді не буде. Варіантів було кілька: писати третього листа, який, вочевидь, спіткала б доля перших двох, напитися з горя, шукати далі якимось іншим способом.
Інформації про Джима у мене було небагато. Ми якийсь час листувалися, правда, і в тих листах він розповідав про своє життя, але, по-перше, то було сім років тому, а по-друге, я викинула його листи, коли черговий раз давала собі слово забути про нього і жити нормальним життям. Його адреса в мене збереглася майже випадково – на шматку серветки з ресторану, засунутому у старий блокнот. Проте, як виглядало, він або більше там не жив, або не хотів відповідати. У друге мені вірити не хотілося.
ARBEIT MACHT FREI
Зрештою я познайомилася з людьми, з якими мені належало працювати. Колектив виявився саме таким, яким я собі його уявляла. Люди дуже ввічливі, усі запропонували свою допомогу в разі, коли буде треба. Словом, нікому не було до мене діла.
Основна зміна закінчувалася о шостій, і всі одразу йшли додому. Пізніше я з'ясувала, що іноді співробітники виходять на пиво, і до них цілком можна приєднатися. Правда, темою розмови неодмінно будуть офісні плітки.
Мене гнітило відчуття, що ніхто не зацікавлений мене знати і проводити зі мною час. Я звикла до захоплення і обожнювання з усіх боків. І раптом мною ніхто не хотів захоплюватися й обожнювати.
Робота ж мені подобалася. У ній не було майже нічого творчого, і це було чудово. Я не люблю творчих робіт, бо тоді немає натхнення писати вірші ночами. В основному мої обов'язки полягали у стеженні за повідомленнями інформаґенцій, переважно українських або російських, а якщо сталося щось цікаве – перекладі та перевірці повідомлень.
А які повідомлення з України цікавлять західні мас-медія? Що уряд учергове украв у народу гроші? Не смішіть мене. Це проблеми вашого народу, що ви обрали такий уряд.
Новини, які ідуть в роботу, це переважно завалені шахти та літаки, які падають людям на голову. Можна ще бомби, які випускають на житлові будинки. Коли гине достатньо багато шахтарів або глядачів на авіашоу, робота оживляється, ми стаємо комусь потрібні.
Якби в Україні не гинули шахтарі, подумала я якогось чергового разу, нас би всіх розігнали, і діти моїх колег більше не змогли б ходити до приватних шкіл.
Більшість людей у тому відділі, який мене найняв, тобто у відділі колишніх радянських та східноєвропейських країн, саме з цих країн і походили, мали пожиттєві контракти і не мали жодного уявлення ні про те, що відбувалося навколо, тобто в Лондоні, ані про те, що – по кількох роках після того, як вони звідти виїхали – відбувалося у їхніх власних країнах.
Звільнити нікого було не можна, бо у всіх були пожиттєві контракти, змусити працювати – також. Повертатися додому, до нестабільності і низьких зарплат дурних не було, тим паче діти вже пішли до англійської школи і таке інше. Перші кілька днів я вчилася розрізняти своїх співробітників. Вони мені всі здавалися схожими одне на одного.
[...]
МЕТЕЛИК
Перші дні я дуже стомлювалася на роботі. Рутина, яка, здавалося, не становила жодних труднощів для моїх колег, висмоктувала з мене всі соки. Проте треба було ж іще думати, як знайти Джима.
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП – МОЖНА НЕ ЧИТАТИ
Я чудово пам'ятала той стан цілковитого запаморочення, який мене охопив, коли я вперше побачила Джима. Ми були знайомі з ним три дні, і коли через три дні ми розлучалися на брудному, залитому ранковим жовтневим дощем залізничному вокзалі в Києві, я думала, що просто знепритомнію. Але, звісно, я не знепритомніла, бо я ніколи цього не роблю.
Натомість я змусила себе розтиснути пальці, якими я тримала його за руку. Холодна мжичка одразу обпекла мої пальці і вивітрила все тепло від Джимової долоні. Ми обнялися, і я швидко пішла, не озираючись, на метро. Висловлюючись зворотом із української народної пісні, світ мені був немилий. Я думала про те, чого в мене не було і що могло би бути.
— Можливо, побачимося в наступному житті, — сказала я Джиму, перед тим як зійти з поїзда.
— Так, у наступному житті – обов'язково, — погодився він.
Як тільки тоді я дісталася додому, я впала в ліжко і заснула, без снів. Я навіть не усвідомлювала, наскільки моє тіло потребувало відпочинку. Три дні я майже не спала, бо серце моє билося, як скажене, безперестанку, і практично нічого не їла, бо шмат не ліз мені в горло, і взагалі не могла думати ні про що інше, окрім Джима. Тепер Джима не було, і я, провалившись у сон, прокинулася тільки через п'ятнадцять годин.
Останню нашу ніч разом на фестивалі я не спала зовсім. Згідно з совковими правилами, Джима поселили з кимось у подвійному номері. Ми засиділися допізна у моєму номері, говорячи щось про те, як дивно нас звела доля і як дивно, що післязавтра ми зникнемо з життя одне одного назавжди. Ми говорили, я пам'ятаю, про це спокійно, розмірковуючи, що це удар долі і що дуже дивно, що ми так сильно одне до одного прив'язалися за три дні. Мені тоді було вісімнадцять років. Я хотіла, щоб він залишився у мене, але не знала, що для цього треба зробити. Коли він врешті вирішив, що час іти, його сусід, як виявилося, спав настільки міцно, що розбудити його і таким чином потрапити до власного номера Джиму не вдалося. Я підозрюю, що він не надто старався. Зрештою, йому нічого не залишалося, як повернутися до мене. Ну так залишайся тоді зі мною, сказала я. Якщо хочеш прийняти душ, я дам тобі рушник. Я ні в кого не бачив таких прекрасних очей, як у тебе, сказав він.
Звісно, що тієї ночі я зовсім не спала. Навіть коли ми вже втомилися і я лежала, прикидаючись, що сплю, я все одно бачила його обличчя і чула його сміх, голос, у мене в вухах бриніли якісь англійські вислови, сказані ним, які я до цього тільки читала на папері і ніколи не чула вживу. Наприклад, I love your eyes. It feels so good. І таке інше.
Наступного дня Джим сказав мені, що також не міг заснути.
— Я прикидався, що сплю, думав, може, ти тоді заснеш.
Але знаєте що? Сидячи вночі в офісі, дивлячись із вікна у чорне лондонське зимове небо, з якого лив безперервний темний дощ, я подумала: якщо я хочу його знайти, немає такої сили, яка мене може зупинити. Правда ж? Просто треба добре шукати.
КІНЕЦЬ ЛІРИЧНОГО ВІДСТУПУ, МОЖНА ЧИТАТИ ДАЛІ
ВСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ІЗ СОХО
Наступного ж дня я пішла в Сохо, в джаз-клуб Ронні Скотс, і запитала в чорного сивого білетера на вході, чи збираються в них виступати будь-які музиканти із Сан-Франциско або взагалі з Америки.
— Так, міс, збираються. Цієї п'ятниці – із Сіетла, і наступного ж дня – із Лос-Анджелеса. Зараз я подивлюся стосовно Сан-Франциско... Я переконаний, що у нас буде бенд, але якби ви, міс, зайшли після Нового року.
— Я зайду і в п'ятницю, і в суботу, і після Нового року, — сказала я. – Я шукаю одну людину, він живе у Сан-Франциско. Я знаю тільки його ім'я, більше нічого.
Білетер співчутливо подивився на мене.
— Сподіваюся, хлопці тобі щось порадять у п'ятницю. Вони гарні хлопці, колись уже приїжджали до нас. Мали великий успіх.
Отож у моєму житті з'явилася тактична мета – п'ятниця.
Я
Про всяк випадок представлюся. Мене звуть Павліна Стопудів. Я, якщо хтось іще не зрозумів, з України. У своєму житті займалася різними видами діяльності, від написання бардівських пісень до гри на бас-гітарі у панківській групі "Міхаїл Комар".
Міхаїл Комар був київським хроном, відомим у своєму мікрорайоні на Ширмі завдяки своїй алкоголічній народній мудрості. Він здавав чужі пляшки і бухав під гастрономами і помер від цирозу печінки задовго до того, як я закінчила середню школу, проте пам'ять про нього досі живе.
Потім я покинула панків і почала заробляти написанням рекламних статей. Я вигадала кількох персонажів, від імені яких писала статті, розміщуючи їх завдяки своїм друзям у різних виданнях, і кожен із цих персонажів непогано заробляв.
Прославилася я тим, що написала і видала збірку віршів. Мої друзі пишалися нею. Її майже ніхто не читав, але вона у всіх була з автографами. Вони не читали її не тому, що у мене погані вірші. Я все роблю гарно, і вірші в мене дуже талановиті. Просто зараз ніхто не читає віршів. Але багато людей мене знало.
Мене запрошували на вечірки, до мене у мою квартиру на Гоголівській приходили відомі люди, ми пили коньяк, говорили про мистецтво, повітря в тій частині Києва завжди було свіже, у мене були високі стелі, навесні під вікнами цвіла величезна стара черемха, коли приходила осінь, у мою кухню залітало її жовте листя, загалом життя було, як я зараз розумію, прекрасне.
За одним тільки винятком – у ньому не було Джима Барлі, і цього виявилося достатньо, щоб усе кинути і поїхати в Лондон фігньой страдать.
Але Лондон – це непогано. В Лондон можна було поїхати і без ніякого Джима. Лондон – це симфонія, в якій іноді надто багато нот, і всі вони складають чудернацьку, але прекрасну мелодію.
ЛОНДОНСЬКА СИМФОНІЯ
Ось наприклад, неподалік від того готелю, де я жила по приїзді в Лондон, був магазинчик газет і журналів. Він належав арабові. Магазинчик був вузький і довгий; зліва в довжину простягалися полиці з арабськими книжками про бен Ладена, і більшість із них цього самого бен Ладена мала на обкладинці, а справа в довжину розставлені порножурнали, і всі ці бен Ладени суворими очима роздивлялися картинки з цицьками і курвами, які облизують банани. Ось вам, будь ласка, демократія і ринкові відносини. Тепер, правда, бен Ладенів там більше не шукайте, бо з розгортанням усесвітньої боротьби з тероризмом їх познімали, і залишилися одні цицьки.
Проте в Лондоні повно і правильних мусульманських хлопців. Наприклад, кілька пенджабських мусульман викупили індійський ресторан на Квінсвей, і там не стало пива.
Або, наприклад, мені подобалося лондонське метро. Так, так, я знаю, що ви всі його ненавидите, особливо Сентрал лайн. Я сама на ньому давно не їжджу, бо у вас навчилася його не любити, і взагалі я скрізь тепер ходжу пішки. Але тоді мені подобався запах вагонів метро і повітря, яке обвіває вам обличчя, коли наближається потяг. Мені подобалося, як на табло блимають хвилини, які залишилися до відходу потяга.
Часто мені подобалися також пасажири, особливо чорні молоді жінки, які увечері в п'ятницю їдуть до Вест-енду, щоб десь у барі зустрітися з друзями чи піти в нічний клуб. Вони тоді гарно вдягнені і нафарбовані, деякі з них дуже вродливі. В Україні чорних майже немає, і я б їм не радила там заводитися. В Україні не люблять іміґрантів. Ми самі нація іміґрантів, нам самим жерти нічого. Чорним я б радила заводитися в Лондоні, тут куди більше політкоректності.
Але іноді пасажири мені не подобалися.
Одного дня я їхала з роботи дуже стомлена і хотіла двох речей: спати і супу. Очі злипалися. Був важкий день. Я розплющила очі, аби подивитися, яка зупинка. Вікно мені застував мужчина похилого віку, який противно облизував пальці, запихаючи їх у рот. В іншій руці у нього була газета „Ґардіан” і пакетик із чіпсами. Ось він знову запустив туди руку, витягнув чіпс і широко роззявив рота... Ой, я не можу. Я знову заплющила очі, вирішивши, що ось цей пасажир мені точно не подобається.
У лондонському метро скрізь увечері валяються газети. Різні, які хочеш. Доки я дрімала, мужчина навпроти, який уже доїв свої чіпси, нагріб їх цілу купу. Тут тобі й „Sun”, і „Financial Times”, і, мені здається, навіть строгий і елеґантний шрифт передовиці „International Herald Tribune”. І ось він дістає із широкої штанини бляшанку з кока-колою. Я знову заплющила очі. Почувся клац, як буває, коли відкривають бляшанку, зашипіла кока-кола, яку дядько почав голосно сьорбати і облизуватися. Ой, я зараз умру. Як можна облизуватися так, щоб тебе усі чули?
По гучномовцю механічний жіночий голос нагадав, що ми їдемо на Вест Райсліп. Вест Райсліп мені крізь напівсон здався якимось чудернацьким тюльпаном.
Зрештою я добралася до готелю. У ньому жили всі новоприбулі, що приїхали з різних куточків світу працювати на Корпорацію і робити те ж, що і я, — чекати, доки у твоїй країні станеться якась велика катастрофа, а потім перекладати це все англійською мовою.
У холі нашого готелю сиділи індуси і дивилися індійське кіно. Було накурено. Кіно вони дивилися таким чином: перемотували все, де була якась розмова, і дивилися тільки те, де співали й танцювали.
— Ось він гарно співає, — сказав мені один із індусів, показуючи на іншого. – Ми маємо як-небудь влаштувати вечір співів, і кожен буде співати народних пісень.
Я погодилася.
— Втім, у нас тут щодня паті.
— А ви були знайомі між собою в Індії?
— Та ні, тиждень тому вперше побачилися.
— Ну, принаймні ви однією мовою говорите.
— Ми? Та ми навіть не з однієї країни. Я з Індії, а ось він – з Пакистану. Ми воюємо з сорок сьомого року.
Всі засміялися. Я також.
[...]
ГАРЯЧКА
Наступного дня, прокинувшись, я зрозуміла, що захворіла. Очевидно, упродовж учорашнього дня до мене десь причепилася застуда. У мене була висока температура, перед очима плавали кольорові кільця. Я хотіла піти ще раз до Ронні Скоттс, поговорити з хлопцями з Лос-Анджелесу, який усе-таки ближче до Сан-Франциско, проте, подивившись у дзеркало на своє мертвотно-бліде обличчя, зрозуміла, що цього зробити я не зможу. Люди подумали б, що я якась страшна маньячина із величезними запалими очима і палаючими щоками.
Я лишилася в готелі у ліжку і цілий день, закутавшись у ковдру та шарф і напившись ліків від простуди, дивилася телевізор.
У мене була гарячка, мені по черзі ввижався Джим і шахтарі в Луганській області.
Я прохворіла кілька днів, і поки валялася в готелі, вирішила, доки хлопці в Сіетлі шукають сліди Джима, сходити за тією його адресою, на яку я писала листи, і точно з'ясувати, чи він ще там і не відповідає, — тоді це було б дуже погано, але принаймні не треба було б далі мучитися, — або він виїхав геть.
А може, теперішні мешканці щось про нього знають? Адреса була в районі, що називався Марілебон. Мені сподобалася ця назва. Район виявився в центрі міста.
СТАРИЙ ХРИЧ
Зрештою я знайшла потрібні мені двері – вони були зеленими і належали невеличкому будинкові в провулку біля Віґмор стріт, поруч із музичним холом. За дверима грала оперна музика, і хтось голосно говорив по телефону, обурюючись ірландськими будівельниками. Голос був не Джима. Я дочекалася, поки всередині договорять, і постукала в двері мідною стукачкою.
За хвилю двері загуділи. Мене впускали всередину. Я штовхнула двері і пройшла. За дверима були сходи, які підіймалися нагору, а нагорі стояв старий, лисий, товстий і плюгавий хрич із палицею. І він мені посміхався.
— Проходьте, проходьте... Дуже приємно, — сказав мені хрич. Його акцент та інтонації нагадали мені касети з оксфордського аудіокурсу англійської мови. – Я дуже радий, що на моє оголошення відгукнулася така приємна молода леді... я, щоправда, не певен, чи ця кімната досить велика для того, аби в ній жити постійно, бо мій попередній мешканець тільки ночував там протягом тижня, а на вихідні їздив до своєї родини в село. Проходьте до вітальні. Як вас звуть?
— Пола, — сказала я.
— Мене звуть Девід. Дуже приємно. Дуже приємно. А де ви прочитали моє оголошення про кімнату – у „Таймс”? Більшість людей, які дзвонять, посилається на „Таймс”. Я помістив оголошення також у „Лут”, але, по-моєму, це даремна трата грошей.
— Так, я теж у „Таймс”, — сказала я. Я одразу вирішила правди не казати і пошвидше, раз уже все так гарно співпало, поселитися у дім, де колись – очевидно – жив Джим.
— Ви тут що робите – навчаєтеся чи?..
— Ні, я працюю, — сказала я, — я журналіст.
— А ви скільки в Лондоні? Два тижні? І вже так добре говорите англійською? Я дуже приємно вражений тим, що ви так добре знаєте іноземні мови. У цій країні більше ніхто не вчить мови, нікому нічого не треба, всі тільки й знають, що сидіти в пабах і напиватися як свиня – ха! Я казав зразу моєму другові Тоні, як тільки обрали його тезку Блера: він зажене цю країну в гріб. Звідкіля ви? З України? Мабуть, це єдина країна в світі, де лишилися інтеліґентні люди, які говорять іноземними мовами. Британія вже зовсім зійшла нанівець. Сідайте. Хочете що-небудь випити? Соку?
Хрич пошкутильгав на кухню і приніс дві склянки соку.
Ми трохи поговорили. Девід жив у цій хаті вже три роки. Попереднього мешканця він не знав. Будинок належав комусь іншому, хто здавав його через аґентство. Девід, як виглядало, після розлучення із жінкою продав будинок і після цього почав здавати внайми квартиру. Раніше це було порівняно дешево, враховуючи те, що його пенсія судді була більшою, ніж моя зарплата, проте зараз ціни піднялися, і він змушений одну кімнату з цієї квартири здавати квартирантові.
Старий хрич показав мені хату. Жодного сліду від Джима у ній не було, проте від старого слідів було багато. Скрізь валялися його листи, речі, старий мотлох, який було шкода викинути, гори "Таймс" та "Дейлі Телеґраф", якісь оперні проспекти. Всі стіни у квартирі були забудовані полицями з книжками. Я подивилася кімнату, яку він здавав, кухню і ванну. Ванна була велика, кухня... на кухні стояла найбільша колекція різного роду алкогольних напоїв, яку я бачила в будь-чиєму житлі. Я була вражена.
Під час екскурсії по хаті старий хрич кректав і стогнав. Бідолашний, подумала я.
— Отож іще раз: скільки на місяць ви просите за кімнату? – спитала я.
— П'ятсот п'ятдесят фунтів.
— Це, чесно кажучи, дещо більше, ніж я збиралася витрачати на житло... – почала я, хоча, звісно, жити там, де колись жив Джим, коштувало куди більше, і взагалі було неймовірно те, що це можливо.
— А якщо п'ятсот? – швидко сказав старий хрич. Йому вочевидь хотілося, аби я погодилася.
— П'ятсот я платити зможу.
— Чудово, — втішився старий. – Просто чудово! То зразу й переїжджай. – Якось стало зрозуміло, що ми перейшли на "ти" в українському сенсі слова. – Так, може, все-таки налити випити чогось нормального, аби відсвяткувати нашу згоду?
— Ее... тоді я буду бурбон з льодом.
— Чудово, — знову втішився Девід і пішов на кухню.
Я швидко стала рачки і вигребла із-під його крісла гору невідкритих листів. Нагорі лежали якісь рекламні проспекти, листи з банку, конверти офіційного вигляду. Одним вухом слухаючи кашель старого на кухні, я почала поспіхом перебирати купу. Два мої листи до Джима знайшлися дуже швидко. Я засунула їх у свою сумку і почала роздивлятися книжки, аби трохи вгамувати серцебиття і перевести подих.
Книжки були про оперу, про музику взагалі, про історію Європи, досить багато – про євреїв та всі їхні страждання. Безумовно, подумала я, сам старий хрич – також єврей. На конвертах, адресованих йому, було написано: Розенблюм.
— Ти єврей? – запитала я, коли старий повернувся із віскі.
— Так, і мої предки, до речі, десь із-під Мінська. Це ж не в Україні, правда? Це, здається, в Білорусі.
— Здається, так.
— А ти єврейка?
— Наскільки я знаю, ні.
— Що, зовсім? У твоїй матері немає жодної краплі єврейської крові?
— Е... ну, я точно не знаю. – Я була дещо заскочена такою вибагливістю. – Можливо, і є.
— Напевно що є, — переконано сказав старий хрич. – Ти така молода і така розумна, ти мусиш бути єврейської крові.
— Не знаю, — ще раз сказала я. – Наскільки я знаю, в моєму роду – тільки українці. Хоча в Україні це важко сказати. У нас євреїв завжди було стільки, що ручатися ні за що не можна.
— В Україні багато євреїв загинуло під час війни. Ваші люди їх убивали.
Я обурилася.
— Наші люди? Та ні фіга ж собі. Скільки українців ризикувало своїм життям, рятуючи єврейські сім'ї під час окупації, і от, будь ласка. Ось так і роби людям добро.
Від цієї невеличкої перепалки Девід, здавалося, ожив. Він став енергійніше відпивати від своєї склянки із віскі і зрештою сказав:
— Як щодо того, аби сходити до ресторану? Тут, на Марілебон хай стріт, є дуже гарний італійський ресторан. Я пригощаю. Маємо ж ми відсвяткувати те, що вирішили жити разом.
Ми пішли в ресторан. За їжею старий постійно впускав спаґетті собі на штани та на сорочку. Випивши келих к'янті, він вочевидь упав у стан ступору, мало говорив і ще більше впускав на себе їжі. Мені стало його ще більше шкода. Мабуть, він страшенно самотній, подумала я. Справді, він має бути дуже радий, що хтось із ним житиме.
Я переїхала наступного ж дня. Кілька днів у мене пішло на те, аби витягнути коробки чогось дуже потрібного, як, наприклад, старі поламані праски та погнуті настільні лампи, зі своєї кімнати і присобачити їх на інші ящики в коридорі. Звісно, це були не хороми, але я жила у студентському гуртожитку в Києві і знаю, почому фунт лиха.
ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО СПІВЖИТТЯ
Зі старим хричем ми швидко знайшли спільну мову. Вечорами, коли я не ходила гуляти, ми сиділи у вітальні і дивилися телевізор. Девід дуже любив коментувати побачене. Його коментарі були досить своєрідні. По-перше, Девід реаґував на все, як мала дитина, наприклад, вірив у те, що показували по телевізору, хоча і твердив, що усвідомлює, що це все вигадка. Якщо у телесеріалі хтось щось крав, то цілий вечір Девід обурювався, що його не посадили в тюрму, бо це нечесно.
По-друге, дуже сильні емоції у нього викликала гола жіноча натура. Йому також дуже подобалася Кайлі Міноуґ, хоча він не мав жодного уявлення, що вона співає.
По-третє, швидко з'ясувалося, що окрім того, що він просто буркітливий старий хрич, який вважає, що тільки він один на світі має рацію, він іще й расист, нацист, антисеміт, жінконенависник, а також Девід не любив дітей і жодного з британських політиків – хіба за винятком тих, що вчилися з ним в Оксфорді. Коли він бачив британського прем'єра, на всю хату розлягалося жахливе ревище:
— Смерть шкіднику! Жаба! Фу! Рептилія!
Те, як чемно він зі мною говорив, коли я щойно вперше прийшла до цього будинку, здавалося, мені приснилося.
Також йому чомусь дуже не подобалися шотландські футбольні команди.
— Прокляті злочинці, їх треба всіх посадити в тюрму. Ось оцей колись напав на якогось чорнозадого і привселюдно назвав його чорнозадим! Расистська свиня.
Із боксерів старому хричу подобався Льюїс і не подобався Тайсон.
— Тайсон – жахлива людина. Ґвалтівник. От Льюїс – гарна людина. Я за те, аби Льюїс йому дав коліном по яйцях і повибивав усі зуби. Тобі подобається Льюїс? Чи тобі подобається ця тварина Тайсон?
Старий робив ковток віскі.
— Якби ти вирішила битися з Льюїсом, ти б і хвилини на ринґу не простояла, — проголошував старий очевидну істину.
— Ти б і секунди не простояв, — казала я.
Старий хрич погоджувався.
З кожним переглядом телепередач мій словниковий запас англійських лайок поповнювався. Я, звісно, підозрювала, що ці лайки були у вжитку в Оксфорді п'ятдесят років тому, і від них відгонило нафталіном, проте старанно їх запам'ятовувала все одно.
Старий же дуже радів, що нарешті йому є з ким подивитися телевізор, хоча незабаром звик до цього і почав вимагати моєї компанії постійно. Поступово він дійшов переконання, що досить тільки трошки поскиглити, і я буду ходити йому за продуктами і готувати обід.
Натомість старий іноді запрошував мене в оперу, де треба було стежити, аби він не хропів, а коли він починав хропіти, треба було тицяти його в бік.
|
