|
Отак лежиш іноді на дозвіллі – та й думку гадаєш: а чи не забагато наші письменники інтерв’ю дають? Ну, я розумію – поп-зірки: у них завжди напоготові є щось цікавенького. Де їв, що пив, з ким на дозвіллі лежав, шопінґ-енд-факінґ... Або про котів: подумати лише, скільки котів пригріто на зоряних грудях! А про скількох домашніх улюбленців ми ще не знаємо. Не кажучи про груди. Це ж інтерв’ювати – не переінтерв’ювати! Але письменники? Що вони можуть такого розказати, щоб зацікавити співгромадян? Чи не краще би їм було (надаючи значення якому Деріді) використати “втрачений час” на письмо, а не на балачки? Зрештою, тут же логіка проста: якщо мільйон меломанів натхненно підспівує Філіпові Кіркорову, то, може, з них півмільйона захоче довідатися в деталях і про “тазик”, яким накрився їхній “зайка”. А якщо українського письменника прочитало 2 тисячі недобитків, то скільком з них треба знати про його “творчу лабораторію”?
На щастя, напади дозвілля, а з ними – і подібної літфілантропії трапляються нечасто. Полежиш-полежиш – і повертаєшся до роботи. І пригадуєш, що якби Платон орієнтувався на смаки давньогрецького охлосу і не записав розмов із Сократом, то Європа залишилася б і без своєї першої системної філософії, і без начерків роману як жанру. Ось що сталося б, якби Сократ не захотів витрачати час на балачки, а Платон – на їх записування (принагідно кожен може згадати скільки завгодно новіших прикладів: Екерман – Ґьоте, Яноух – Кафка… Або, навпаки, пожалкувати, що розмови з Шевченком чи Стусом не записував ще хтось, крім слідчих). А тому будь-яка спроба спровокувати і зафіксувати думки тих, у кого вони є, апріорі мусить визнаватися потрібною і доречною. Головне – знайти адекватний спосіб, вийти за межі нав’язаних форматів.
Чому проект Тараса Прохаська називається “Інший формат”? Тому, що в Україні є принаймні три формати розмови з більше чи менше відомими людьми, і в жоден з них видані “Лілеєю” книжечки не вписуються. Перший – це згаданий попсовий. Про нього досить. Другий назвемо просвітянським. Приклад – “Дзвін тиші” Олени Логвиненко, “Просвітою” і виданий. “Дзвін тиші” – це така оксюморонна назва: на кшталт “Живого трупа” або “Мертвих душ”. І підзаголовок: Українська література наприкінці ІІ тисячоліття в діалогах із письменниками. І фотографія: авторка у святковому вбранні замислено дивиться у відкриту книгу. Ну, тобто ви собі там фотографуйте – не фотографуйте, а в мене тим часом свято єднання з Твором, і дух мій ширяє над кінцем ІІ тисячоліття. Спектр інтерв’юйованих якнайширший: від стовідсоткових совків і графоманів до першокласних поетів. Не зупиняюся наразі на тому, що вони говорять, бо, зрештою, і тут спектр так само широкий. Для визначення “культури видання” важливіше звернути увагу на те, як їх представлено авторкою і як авторка веде з ними розмову.
А треба зауважити, що Олена Логвиненко – колишній редактор видавництва “Молодь”, кандидат філологічних наук, член НСПУ, заслужений працівник культури України і завідувачка відділу критики та історії літератури редакції газети “Літературна Україна”. Зауважили? То читайте: “Буденна рутинність не затягла знаного письменника до свого виру, не знесилила творчого розкрилля…” Я не знаю точно, що таке знесилене творче розкрилля, але наведена цитата – про Мушкетика. Книзі Миколи Самійленка авторка бажає “як птахові, високого злету” – і авторитетно резюмує: “Вона того варта”. В’ячеслава Медвідя запитує, чи прагне він здивувати світ і самого себе “нині, коли стоїмо на порозі ХХІ сторіччя, а позаду нас – широко зорані ниви забороненого й непізнаного…” Господи, та чим же після цього порогу перед зораними нивами ще можна когось здивувати? Але ні, таки можна. Бо Степанові Пушику було заявлено дослівно таке: “Щойно, Степане Григоровичу, Ви прочинили двері у свій полудневий сад з ваговитими плодами…” Між нами кажучи, Пушик не належить до кумирів моєї юності, але я чоловіка можу зрозуміти, коли він після таких натяків спочатку зацитував з переляку Євтушенка, а за кілька абзацохвилин щиросердо в усьому зізнався: “Неможливо з одним яйцем на всіх базарах бути!”
Отакої. Як сама авторка проникливо зауважила, “усі ми, духовні спадкоємці нев’янучого древа роду і мислі Шевченка…” Просто, схоже, декому з нас дісталося у спадок від того “древа мислі” більше, ніж іншим. Єдине питання, на яке я би ще хотів знати відповідь: чи “Просвіта” направду не чує, якою недолуго-фальшивою є вся ця риторика? Чи все-таки чує, але вважає, що для порятунку нації читача треба оглушити творчими розкриллями і серпанками смутку, древом мислі і зораними полудневими садами?
Нарешті, третій формат назвемо на честь найуспішнішого його представника. Це – формат імені Дмітрія Ґордона. Тут багато нема що говорити: Ґордон сам наговорив вісім томів. Вісім томів замежової еклектики з її попсовою бульварністю і псевдоістеблішментськими замашками, нарцисичною пошлятиною і есесерівською ностальгією – коротше, з повним набором ознак, завдяки яким “Бульвар” і став “лучшей газєтой Украіни”.
Що можна протиставити цим форматам, цьому “патріотичному” несмаку і самовдоволеному рагульству, які нав’язують нам свої семантичні матриці, формують моду і саму структуру мислення? Очевидно, лише щось неформатне, тобто якийсь інший формат. Тарас Прохасько спробував. Чи вдалася йому спроба? На тлі згаданих форматів – безумовно. Але чи вдалася вона саме як “Інший формат”?
Я бачу тут чіткий антиклімакс: від Олега Лишеги – через Юріїв Іздрика й Андруховича – до Оксани Забужко (чи випадково, що саме в цій послідовності і записувалися розмови?) Вказана ґрадація не означає, що розмова із Забужко є найменш цікавою, а розмова з Лишегою – найбільш. Вона тільки означає, що поняття іншого формату найбільше відповідає якраз Лишезі, який просто, мовби без зовнішніх подразників, видає на поверхню уривки свого внутрішнього монологу, адресуючи їх квітам, грибам, глечикам, Богові… А головне, що цей монолог – навіть не Лишежин. Це монолог квітів, грибів, глечиків… За Прохаськом, думання вголос Олега Лишеги “може бути прототипом майбутньої української есеїстики”. На жаль, ні. Бо есей – це спроба, а людина, якій “приємніше просто піти по лісі пройтися, аніж занотовувати своє враження про ліс”, не має потреби здійснювати спроб: на вершині просвітління Будда не писав есеїв, він показав учням квітку.
На відміну від Лишеги, Іздрик розмовляє саме з Прохаськом. Як зазначено у передмові, дві третини записаного матеріалу, у тому числі – усі запитання, з технічних причин пропали. У підсумку це не перешкодило аж неправдоподібній формально-змістовній цілісності того, що вдалося реконструювати. Довершений смак не зрадив Іздрика й тут: ми довідуємося про його “симпатії і антипатії” в літературі, музиці, кінематографі, про його нелюбов до природи й політики, про моральний кодекс… І не довідуємося про те, чого нам знати не треба. Кому як, а мені одного відчуття присутності Селінджера досить, щоб визнати книжечку вдалою.
Найбільші й неприховувані труднощі постали перед Прохаськом у розмові з Андруховичем. Обом довелося абстраґуватися від багаторічного досвіду спілкування “лицем до лиця” – і зіграти роль. Грання ролі, звичайно, суперечить ідеї “Іншого формату”. Але ще більше їй суперечила би відсутність розмови з Андруховичем. Тарас вибрав менше зло – і, мабуть, правильно зробив. Дослідники Андруховича отримали гарний посібник, з якого можна дізнатися, що думає сам автор “про свої романи, вірші, есеї, авторські газетні колонки та чисельні інтерв’ю”. Крім того, існує ще категорія читачів, для яких Андрухович – це скурвий ґрантоїдний син, на меті у якого одне (тобто два): дискредитувати неньку і вигідно продати її на Захід. Причому, вони примудряються не помічати просто антиномічної суперечності у своїх судженнях: хто ж купить дискредитований товар? Якщо ці читачі справді хочуть зрозуміти логіку стосунків Андруховича з Антоничем і собою, собою і Галичиною, Галичиною і Україною, Україною і світом, то ця книжка – і для них також.
Найвіддаленішим від “іншого формату” закономірно виявився формат Оксани Забужко. Власне, пані Оксана розмовляє не з Тарасом: вона дає інтерв’ю, розраховане на широку публіку. Сприймаючи текст, читач легко чує знамениті інтонації, ухиляється від “розкрилля” східноєдиноборчих рук, впадає у гіпнотичний транс від стеження за перманентним похитуванням кульчиків… Але й такий – приголомшений і очманілий – той читач здатен помітити, як Оксана Забужко весь час спростовує сама себе. То, заграючи з собою ж, каже: “перестань, Забужко, нюняти. Закасала рукави і вперед, концентруйся на якихось речах серйозніших і важливих”, а то жаліється: “мені дуже важко, коли кожна дурниця примушує закасувати рукави, сідати і серйозно це робити”. То говорить про українське ґетто: “Боже, що у мене спільного з цими людьми? Мова. Нічого, крім мови”, а то згадує ще один спільний знаменник: “Мене єднає певна сума больових досвідчень”… Стверджує, що не втратила тяглості з тією геніальною дитиною, якою була колись, та – водночас – говорить про неї у третій особі. І пам’ятає, що та дитина страждала на “абсолютно патріотичну дитячу графоманію”, хоча й організувала на початку сімдесятих серед “рускоязичних дєтєй із пролєтарскіх сємєй” театр імені Леся Курбаса. Н-да… Ціле щастя, що тодішні гебісти виявилися поблажливими до маленької графоманки.
А з іншого боку, хіба не за цю експресію без берегів ми і любимо Оксану Забужко? За цю. Залишається лише подякувати Тарасові Прохаськові за неспотворений образ “видатної письменниці і мислительки”. Як і за неспотворені образи трьох попередніх учасників іншоформатних розмов. Бо якщо навіть уявити собі, що далекі спадкоємці сьогоднішнього “древа мислі” зовсім не читатимуть художньої літератури, то, можливо, їм все-таки (бодай під час історичних студій) захочеться дізнатися, як рефлектували на свій не найкращий з можливих часів не найгірші з-поміж його героїв.
Реконструйований варіант статті, опублікованої у “Дзеркалі тижня” від 7.02.2004
|
