|
У забавах зграйки дітей на подвір’ї, звідки було видно ліс району Звєжинєц на протилежному березі ріки і де влітку забивало дух від смороду чинбарні, брали участь Яшка і Сонька. Вони мали в компанії повне право громадянства, але було зрозуміло само собою, що вдома їх відвідувати не слід. Ганяючись і дряпаючись по деревах, були такими ж як інші. Однак, коли їхня мати перехилялася через перила балкону і кликала їх на вечерю, схожість закінчувалася, бо зверталася вона до них російською. Вони були євреями і між собою розмовляли не тією, що решта дітей, мовою.
Місто Вільно європейські євреї називали Північним Єрусалимом і цілком слушно вважали його своєю культурною столицею. Тут розміщалися наукові заклади, які потім перенеслися до Нью-Йорка, тут розвивався сильний осередок єврейського руху, а учні тутешніх єврейських шкіл, мабуть, найбільше спричинилися до відродження мови Біблії в Ізраїлі. У крамничках, де я купував поштові марки, завжди висіла скринька з зіркою для збирання пожертв на потреби сіонізму. Все це життя громади з безліччю течій, орієнтацій і спрямувань органічно розрослося в місті славних екзеґетів Талмуду і Тори, запеклих диспутів між рабиністами і хасидами або в старому поселенні, де вже важко було євреїв назвати прибульцями.
Але звідки російська мова у Яшки і Соньки? Росія перед приєднанням України, Литви і Польщі не мала у себе євреїв. Їм було заборонено в ній поселятися і та межа осідлості довго утримувалася. “Російський єврей” означає, за деякими винятками, ніщо інше, як нащадка мешканців Commonwealth’у, котрі стали російськими підданими. Для віленського рабинату захоплення Росією Великого Князівства Литовського було трагедією і це було виражено в прокламаціях до вірних. Однак поступово, протягом ХІХ століття, пристосування до нової державності дало свої результати.
Так от, у нашому місті забракло розуміння поміж двома групами. Католицька і єврейська громади жили в тих самих стінах (правда, деякі райони були винятково єврейськими), але ніби на двох різних планетах. Контакт обмежувався щоденними інтересами, але в родині дотримувалося інших звичаїв, читалося інші газети, спілкувалося іншими словами — переважна більшість євреїв говорила на ідиш, емансипована меншість — російською, дуже незначна кількість — польською. Тому з двох течій юдаїзму в нашій школі було більше караїмів, ніж євреїв. Сильніше, ніж дискримінація, до якої деякі вчителі були схильні, діяла взаємонепроникність середовищ. Кожний у Вільні ходив до "своєї" школи. Допіру університет об'єднував усіх у спільних аудиторіях, але і там студентські організації поділялися на польські, єврейські, литовські, білоруські. Отже, поділ, згідно з неписаним кодексом, дотримувався.
Ізоляція євреїв на тих теренах була давнім явищем. Причина криється в професійних відмінностях (купці серед селянської маси) і в різних ритмах звичаїв, які диктувала релігія. Однак політичний антисемітизм з'явився значно пізніше, винайдений царськими урядовцями як інструмент divide et impera в добу, коли монархія вже хиталася. До того ж траплялися, хоча рідко, ексцеси натовпу на тлі релігійного фанатизму, однак, наприклад, бійки з палицями і камінням між католиками і кальвіністами, що наповнювали XVII століття нашого міста, мусили скеровувати увагу швидше на внутрішньохристиянські чвари. Щоправда, вистачало тут "judaizantόw" – радикальних антитринітаристів, які провадили дружні дискусії з рабинами, більше цінуючи Старий Заповіт, ніж Новий. Такі випадки перелому ізоляції обмежувалися елітою, щоб збуджувати гнів християн. Ситуацію змінила політика. Католицьке населення, запекло опираючись Росії, поступово почало дивитися на євреїв як на націю, але не союзників, бо грали вони з владою в свою, окрему, гру. На образ ворогів Христа наклався образ молодиків в "касаваротках", прихильних до чужої цивілізації. Наростаючий соціалістичний рух розділився на дві течії: антиросійську (незалежність державам, загарбаним імперією) і проросійську (одна революційна держава на території монархії). Російськомовні євреї, або ж "litwacy", були опорою передусім тієї другої течії, для того лише, щоб у революційній Росії стати початком різної єресі.
Різноманітні нашарування залишили по собі слід в емоційній сфері тамтешніх християн. Від давньої Республіки з її сільським і патріархальним устроєм залишилося поняття "наших жиденят" як чогось, без чого уявити собі життя взагалі неможливо. Вони становили інтеґральну частину людського краєвиду і нікому б не спало на думку чинити їм перешкоди у виконанні тих самих торговельних функцій, що і впродовж віків, чи втручатися до їхньої внутрішньогрупової автономії. Відносно новим надбанням було поняття "єврея" як людини, яка одягається, їсть, живе так, як усе оточення, але послуговується іншою мовою. Ворожістю до нього відгукнулася травма від знищення кастових обмежень, від потоптання закону, що кожен повинен "знати своє місце". Передусім однак не знаний в минулому конфлікт, який допіру після першої світової війни дав привід для расових чи економічних арґументів, завезений переважно з Варшави, де ситуація була іншою. Принципова відмінність між Вільном і етнічною Польщею полягала в тому, що там проживала достатня кількість поляків єврейського походження, натомість у нас такі випадки далі вважалися поодинокими винятками. За такого слабкого міщанства, як у нас, гасла, звично милі крамарям і дрібним підприємцям, були для нас завеликі, не пристосовані до наших умов.
Психологічний портрет антисеміта, який вимальовують письменники, рідко влучає у ціль, бо звичайно оминає особливі риси, про які більше, ніж психологія, може розповісти географія та історія. В єврейських масах, що проживали в польсько-литовській Республіці, під впливом епохи Просвітництва почали з'являтися устремління, спрямовані проти релігійних заборон і ґето власне тоді, коли держава припиняла існування. Справжніми центрами тяжіння стали три нові столиці: Петербург, Відень і Берлін. Прикладу родини Фройдів достатньо, щоб показати, як ці центри притягували енергію, здібності і таланти: батько Зиґмунда Фройда еміґрував з Галичини. Втеча зі середньовічної гміни, особливо туди, де були польські школи й університети, відбувалася також інакше, постачаючи польській літературі й науці видатних представників. Цей розкол серед освічених людей був не меншим, ніж та дистанція, яка відділяла їх усіх від замкнених у собі клітинок діаспори. Новим ферментом став сіоністський рух і, може, невипадково його засновник походив зі східної частини колишньої держави, де етнічна різнобарвність утруднювала приналежність до якогось одного об'єднання.
Аналогії з Францією чи Німеччиною були б хибними, важко також вважати меншістю якусь групу там, де її чисельність в містах коливалася між 30 і 70 відсотками. Великому розмаїттю в межах кожної з двох груп, невиразному прошарку посередині — бо куди слід було зарахувати професора, лікаря, актора, літератора єврейського походження? — відповідало безліч нюансів в міжлюдських стосунках, що змінювалися, зрештою, в залежності від реґіону. Назагал поляки були „юдосвідомими” й антисемітами, але, якщо десь бракувало об'єкта їхніх дивакуватих і суперечливих почуттів, їх огортала меланхолія: без євреїв нудно. Чимало періодичних видань і політичних рухів вбачало в антисемітизмі сенс існування, відчуваючи всю вигідність цієї теми для демагогії, без якої настала би порожнеча. Жодне кабаре не обходилося без єврейських дотепів і в'їдливий чорний гумор, притаманний таким містам, як Варшава, має виразну ознаку єврейського народного гумору. Цей симбіоз унеможливлював нейтральність і створював на протилежному полюсі зразки філосемітів, для яких навіть неєврейські жінки були нецікавими, інтелектуально нижчими.
Євреї спричинилися до розвинення в мене комплексу, завдяки якому я вже в молодому віці був втрачений для правих. Націоналістична партія — партія "правильномислячих" чи дрібної буржуазії, що саме виходила на сцену, виникла в останніх роках минулого століття і діяла в основному в басейні Вісли, борючись там із соціалістами. Головним її арґументом слугувала невиразна, але доброзичлива аура, яка огортала слово "Народ". Він повинен бути єдиним мовно, культурно, релігійно (католицизм), а невдовзі і расово, хоч серед найактивніших пропаґандистів можна було віднайти не одного нащадка рабинів. Власне ця партія, й надалі існуюча, рано з'явилася в полі мого зору завдяки своїй пресі й своїм гаслам. Моя алерґія на все, що має "національний" запах, і фізична відраза до людей, що виділяють цей запах, сильно вплинули на мою подальшу долю. Можливо, одна подія, яка позірно передбачала цілком протилежні смаки, спричинилася до зламу.
День 1 Травня в нашому місті називали єврейським святом. Йшов тоді великий похід з прапорами і транспарантами. І справді, в тому натовпі, де були представлені різні ґатунки лівизни, переважала єврейська молодь. Було це так тому, напевне, що християнська народна маса складалася в основному з ремісників, об'єднаних в цехи під патронатом святих, або з робітників з іще селянською ментальністю.
Цієї миті спливає переді мною така сцена: у вікні класу весняне сонце, цвірінькають горобці, 1 травня. Вчитель французької (його називали Шкарпеткою, бо одного разу замість носовичка він витягнув з кишені брудну шкарпетку) підозріло дивиться на мене, киває пальцем, я підходжу до його столу скуйовджений, дванадцятилітній. "Що там маєш?" З моєї кишені стирчать ріжки рогатки, чи інакше, procy. "Навіщо це тобі?" – "Щоб бити жидів", — намагаюся надати голосу тверде, чоловіче звучання. В його очах холодна рефлексія, ніби розглядає тварину. Мені стає гаряче, відчуваю, що червонію, як рак. Він конфісковує зброю.
Чи ця зброя повинна була застосовуватися проти Яшки і Соньки? Зовсім ні. Жодна конкретна людина не була моїм противником. Я носив у собі абстракцію, портрет без обличчя, суму понять, об'єднаних знаком мінус. Більше того, я відчував її не як мою власну, що зі мною зрослася, але чужу, і сором під час інциденту з учителем гнітив мене тим дошкульніше, що раптово, майже як у спалаху, я відкрив справжнього злочинця і підбурювача. Це був один з моїх родичів, якого я недолюблював. З тієї миті, коли я зіставив свій виступ з його застільними політичними тирадами, коли я ніби не слухав, але все чув, усілякі гасла націоналістів викликали асоціацію з його жалюгідною особою.
Однак, як видається, у відносно легкому перебігу того грипу, який мене зміцнив і згодом перетворився на майже маньякальну ненависть до прихильників ідеї Нації, відіграли роль інші, складніші чинники. Моя незалежність спиралася на гуманні соціалістичні пориви, але, передовсім, на щось, назвати чого тоді я не зумів би – так керувало воно моєю підсвідомістю. Моє коріння крилося в ґрунті, несприятливому для не старших за Французьку Революцію нових пагонів, і чимало заповідей толерантності проникло в мене не за мірками мого століття. Крім цього, переважила недовіра до "щирих" поляків. Моя родина дотримувалася культу відрубності — на зразок шотландської, валійської чи бретонської. Велике Князівство Литовське було "краще". Польща була "гірша", бо що зробила би без нас, без наших королів, наших поетів і політиків? У цій місцевій пихатості, дуже поширеній у нашому загумінку, зберігалися рештки спогадів про давно минулу славу. Поляки "звідтіля", тобто з етнічного центру, мали репутацію поверхових, неповажних, до того ж шахраїв (відповідальний за це був власне той родич, антисеміт, надміру варшавський, який залишався для мене символом "поляка"). Чеснотою вважалася протилежність до їхнього солом’яного вогню, тобто наполегливість і витривалість. Менш чи більш неприхильний тон, яким про них говорили, не міг в мені збудити потягу до їхньої улюбленої ідеології, що обожнювала Народ.
Виростаючи із засад родини, як виростають з тісного вбрання, дещо з них я, однак, зберіг, і це врівноважувало вплив школи. Дехто з наших учителів історії та історії літератури був би подивований, дізнавшись, що підручники, якими він користується, є упередженими, бо укладені націоналістами. І в принципі добрі люди, які суворо засуджували шовіністичні вибрики, несамохіть впаяли нам особливу оптику: минуле Commonwealth'у замінялося попросту на минуле Польщі. Так, наприклад, князь Ягайло (Яґелло), котрий започаткував зв'язок двох держав, представлявся як шляхетна особистість, а його брат Вітольд, який намагався утримати відокремленість Литви — як бунтівник і злостивець. В сусідній литовській гімназії учні засвоювали абсолютно протилежні правди: там шляхетною особистістю виступав князь Вітольд, а його брат — знаряддям у руках поляків. І одна, й друга версії були досить далекі від дійсності. Подібне діялося з історією літератури, де єдино вартим уваги вважалося те, що було написане польською мовою. Не говорилося нам нічого про чудовий і багатий литовський фольклор, хоча в ньому збереглося поганське минуле, про перші видання народною мовою, про протестантського пастора на ім'я Донелайтіс, який у XVIII столітті написав литовським гекзаметром поему "Пори року", цікаву для порівняння з "Порами року" приблизно сучасного йому Джеймса Томсона. Жоден підручник не містив зразків діалекту, яким тут колись писали правничі книги, хоча ми б його чудово розуміли.
Така школа, що заперечувала багату культурну спадщину і насаджувала на минуле скроєні за новою модою погляди на національність, мусила також підживлювати антисемітизм своїх вихованців. Релігійна єврейська література, яка створювалася в цій частині Європи, перекладена багатьма мовами, одержала визнання в цілому світі, і досить взяти до рук першу-ліпшу антологію релігійної думки, щоб натрапити на хасидські притчі, з повагою подумати про мудреців із провінційних містечок, про Баал Шем Таві, про ребе Нахмана з Брацлава, ребе Їццика з Любліна, ребе Пінкаса з Корця — людей, що безсумнівно досягали вершин євангельської любові. Ніде інде народилася пізніше світська проза і поезія на ідиш: і трагічна, і сповнена неповторного гумору. Про все це в місті, де ці книжки для міжнародних ринків друкувалися, ми не знали абсолютно нічого. Деякі з них довелося мені пізнати багато років по тому, коли я купував їх у Нью-Йорку, тобто потрібно було вивчити англійську, щоб торкнутися до справ, які діялися на відстані випростаної руки.
У тому, що знайомства з єврейською літературою (що усунуло би багато упереджень) не було жодного, велика частка провини лежала на проґресивній та лівій інтеліґенції єврейського походження. Із загальних ідей про рівноправність людей вона доходила висновку, що минуле в залік не йде. Охоча до всіляких новинок, підтримувала в Польщі культурний снобізм, який, як відомо, є силою і корисною, і шкідливою. З її середовища походило багато видавців і найбільш старанних читачів таких авторів, як Герберт Велс, Фройд, Олдос Гакслі, в редаґованих нею періодичних виданнях проводилися кампанії на захист сексуальної свободи і "свідомого материнства". Займатися літературою на ідиш, перекладати її польською не хотіли, вважаючи її чимось локальним, нижчим, пережитком ґето, нагадування про яке розцінювалося як нетактовність. Тільки тоді, коли якась книжка прославилася як бестселер за кордоном, імпортували її, тепер вже певні, що можна безпечно її хвалити, бо на ній печатка Парижа чи ваймарських німців. Якщо хтось в їхній присутності згадував про жидів, ображалися, відразу вбачаючи в цьому расизм. За будь-яку ціну намагалися забути, ким є, чим підтверджували абсолютно безпідставне почуття меншовартості.
Так чи інакше, але в цілій країні існувала фальшива психічна атмосфера. Християни, кажучи про когось, що він є євреєм, стишували голос, ніби йшлося про непристойну хворобу, або додавали: "Єврей, але порядна людина". Що найприкріше, таке оцінювання було більшою чи меншою мірою прийняте "асимільованими", які старанно замітали сліди. Тоді кожен особистий контакт випадав із права дружби й братерства, перетворюючись на рабську залежність від ситуації. Один: "Він думає, що я єврей". Другий: "Він думає, що я думаю про нього як про єврея". Або піраміда зростає. Один: "Він думає, що я його підозрюю, що він думає про мене як про єврея". Другий: "Він думає, що я думаю, що він мене підозрює, що я думаю про нього як про єврея". З такої ситуації виходу немає взагалі.
Однак ці двозначності рідко траплялись у Вільні, де не було проміжної ланки. У нашому гімназійному класі всі були християнами (серед приятелів було кілька магометан), натомість расової різниці не застосовувалося. Євреї були для мене чимось зовнішнім і в підлітковому віці я не цікавився ними взагалі. Коли я закінчив школу, мої туманні політичні уподобання викристалізувалися лише в одному: я не зносив польських націоналістів і весь мій бунт проти гарцерства, а пізніше проти префекта та інших авторитетів пояснювався саме цим.
Вступивши до університету, я переконався, що поділ на лівих і правих у Польщі тісно поєднувався з "єврейським питанням". Порівнюючи моїх товаришів, я зауважив, що залежно від походження, вони вибирали цілком окремі шляхи. Дух прогресу охоплював єврейських хлопців і дівчат дуже рано, їхній протест проти ментальності батьків і релігії був не до порівняння сильніший, ніж у християн. Насміхалися з забобонів, святі книги видавалися їм збіркою нісенітниць, читали Лєніна і найчастіше оголошували себе марксистами. До держави, громадянами якої були, ставилися зневажливо, слушно, зрештою, не вбачаючи в ній для себе великих шансів. Шлях до державних посад був для них, за незначними винятками, закритий, майже неможливою була кар'єра в армії, залишалися торгівля і вільні професії, але тут знову, з огляду на їхній масовий наплив, приміром, на медицину, університети застосовували щодо них суворіший, ніж до інших, фільтр. Безперечно, настільки відчужені, вони тужили за великими державними організмами, що дають свободу руху, неодноразово виявляючи, що трактують Польщу як несолідне утворення порівняно з Німеччиною чи Росією. З бродінням в умах, приязніші в міжлюдських стосунках, ніж католики, домінували своєю суспільною свідомістю. Організації, до яких вони належали, схилялися до сіоністичних або соціалістичних ідей (часто перших і других у певних пропорціях) — Poalej Syjon, Poalej Syjon-Lewica, бунд, комуністи. Слабкий комуністичний рух, який переслідувала поліція, набирав своїх бойовиків і прихильників переважно серед молодих євреїв, чому в нашому місті допомагало їхнє тяжіння до Росії.
Натомість вихованці різних Хоміків найчастіше поєднували в собі фанатичний патріотизм, консерватизм і любов до церемоній, запозичених з німецьких університетів прибалтійських країн. Об'єднані в корпорації, носили деклі, ремені через груди, у свята виступали з рапірами в руках, вечори проводили за питтям пива і фехтуванням. Їх об'єднання були інституціями товариського снобізму або політики правих, переважав у них стиль когутячої пихи і мілітаристського гонору. Цим вони нагадували офіцерську касту. Розумовий розвиток запізнювався, емансипація і перехід на крайні позиції відбувалися в них із сильним болем і ускладненнями.
Та університетська сцена, на якій зіткнулися між собою два світогляди, нагадує мені театр ляльок. Злий чорнокнижник натиснув на кнопку, і посварені герої видовища провалилися в люк. Пояснення, які дотепер знаходили, щоб показати їхні відмінності, видаються мені поверховими. Найчастіше посилалися на класові причини. Безперечно, дуже незначний відсоток студентів-християн походив із селянських або робітничих родин, батьки більшості з їхніх суперників були єврейськими пролетарями, які надзвичайно цінували освіту. Але вимірюючи обидві групи як цілість грошима, неможливо спостерегти значну різницю. Тим часом син неєврейського лікаря, адвоката чи крамаря схилявся до правих, а єврейського — був лібералом або лівим. Винятки не заперечують правила. Історики, що займаються видозмінами інтеліґенції в Польщі, звичайно оминають цю загадку, уникаючи слизьких тем. Мабуть, доречно застосувати культурний аналіз, що став би кращим ключем, ніж категорії, запозичені з країн, в яких міська цивілізація розвинулася раніше. Сільсько-шляхетська модель, перенесена до міст, зазнавала анатомічних змін, і я не буду тут розмірковувати, чому від лібералізму і соціалізму минулого століття вона еволюціонувала до прийняття право-тоталітарних гасел. Міська модель (що її репрезентували виключно євреї) підлягала цілком інакшим законам. З тих чи інших причин наша ліва університетська меншість була переможена правими в першу чергу за допомогою вереску про "жидівських найманців".
І, безперечно, ліві загрожували "правильномислячим", бо докладали зусиль, щоб руйнувати перепони. Їх заслугою був, наприклад, "Вечір поезії бунту", на якому звучали революційні вірші польською, литовською, білоруською, а малий кравчук буквально загіпнотизував переповнений, як ніколи, зал, перетворивши на ритмічний танець поему Ернста Толлера мовою ідиш. До цих лівих, досить нестабільних і неоднорідних, підштовхнув мене зовсім не марксизм, а мій спротив націоналістичним обскурантам чи, може, покликання, яке чаїлося в клітинках мого тіла: індивідууми, так чи інакше вилучені з середовища (спадковість тут значить більше, ніж припускають), мусять свій конфлікт узагальнити, бо коли він не тільки особистий, але й повсюдний, перестає принижувати. Травмуюче тло, особисті обставини, що впливали на модель поведінки, крилися також і в суті вибору, зробленого моїми друзями, і лівий рух був чимось на зразок ліги стражденних.
На початках мого перебування в університеті я став друкувати свої вірші й статті, завдяки чому проникав у нове, літературно-артистичне середовище і ставав членом тієї особливої богеми, яка у всіх країнах є схожою — нонконформістською. Довге складання списку заслуг занадто нас захопило, щоби прив'язувати значення до форми чийогось носа. Цінувалася довершеність, або те, що нею вважалося. Більше того, з польськими письменниками єврейського походження мені якось легше було порозумітися. Їх у Вільні не видавали взагалі, згідно з його мовною ситуацією, але наше товариство, в якому ми обмінювалися томиками віршів і періодичними виданнями, що швидко вмирали за браком коштів, було також у центральній Польщі й Галичині, а там принаймні половині шанованих нами імен не загрожувало бути взятими на кпини гумористичними журналами з приводу "бабці Арійки". Щоправда, вливаючись у нові літературні альянси, я деколи не міг стриматися від роздратування.
Рухи акторів, якщо дивитися на них крізь звуконепроникне скло, справляють смішне і безсенсовне враження. До внутрішнього кола, де розігрувалися расові й національні містерії, доступ для мене був зачинений. Не виключено, що цей сезам не міг для мене відчинитися, бо чутливість на такі, а не на інші барви і форми, на те, що становить найглибший фундамент, сформувалася, дякуючи матері, в селі етнічно литовському. Ця зовнішня позиція дозволяла мені розуміти літераторів єврейського походження, бо вони теж стояли перед зачиненою брамою. Ми мали спільну батьківщину: польську мову. Але вони вибивалися з сил, щоб цю браму взяти приступом, щоб надати своїм творам ультраслов'янського вигляду, майже ніхто з них не оголював своє роздвоєння, вони носили щільні маски і ці маски їх гнітили. Тягнули мене за собою, я вимушений був мімікрувати, але чого би я хотів насправді, то це щоб вони заявили про свою інакшість і мені дозволили протиставити себе іншим. Заради чого? Я не знав. Десь на дні жевріла думка, що і їхня, і моя лівизна є лише маскарадним костюмом для нашої інакшості. Як вони ґето, так я Велике Князівство Литовське спихав до запорошених пам'яток, хоча пишався своїм слухом — вухо автентично польське було, як на мене, нечутливе до складних, підступно закамуфльованих простотою рими і лише у нас винайдених особливих засобів такого великого поета, як Міцкевич.
Про час між двома війнами розповідаю скорочено, може, несправедливо, бо насправді було багато подій. Праві, підкреслюючи перш за все демократичну леґальність, поступово набували тоталітарного забарвлення під впливом безнадійної економічної депресії та ідей, запозичених у німців. Кричали про "народну революцію" і роїлися малі вожді, щоправда, з амбіціями швидше пізніших арабських диктаторів, ніж Гітлера чи Муссоліні. Закордонний капітал і "юдоплутократи" зазнавали гострої критики, яку студенти і люмпен-пролетаріат містечок розуміли як заклик до набігів на ятки дрібних гендлярів — і бідняки боролися проти бідняків. У Вільні такі погроми весною 1934 року тривали три дні. Поштовхом була суперечка про трупи. Осередку "націонал-радикалів" в університеті вдалося домогтися значного успіху, бо студенти, які працювали в анатомічному театрі, оголосили страйк, вимагаючи, щоб до анатомки надходили також єврейські трупи, пропорційно кількості євреїв на факультеті медицини. Страйк перейшов у вуличну маніфестацію, яка вирушила в район колишнього ґето, розбиваючи дорогою вікна і лякаючи перехожих. Наштовхнулася, однак, на опір сильних єврейських різників і вантажників. Вирваний з бруківки камінь поцілив у голову одному зі студентів, який за кілька годин помер. Тоді місто потрапило під владу оскаженілої юрби. Зачинені на засуви крамниці, сховані мешканці, що стежили за небезпекою крізь щілини у віконницях, середина вулиці заповнена вируючим у пошуках жертв натовпом. Поліція поводилася невпевнено. Спробувала увірватися до університетського гуртожитку, де мешкали проводирі (оточені поливали її згори водою, застосовуючи для цього протипожежні гідранти), потім зникла. Така її нерішучість пояснюється внутрішнім тертям в уряді "полковників". Все більшу перевагу отримували в ньому елементи, схильні підлещуватися не до опозиційних лівих, а опозиційних правих, "націонал-радикалізм" видавався їм завтрашньою хвилею, тож не годилося його дражнити.
На захист поляків треба сказати, що, як на часи здичавіння в цій частині Європи, вони не виявляли такого бажання до замахів на життя чи здоров’я ближніх, якого можна було сподіватися. Антисемітські авантюри здебільшого закінчувалися лише матеріальними збитками. Запальні й анархічні, люди цієї нації навіть у натовпі не були позбавлені морального стриму, і вияв ненависті швидко їх присоромлював. Дисципліні, а тільки вона здатна виправдати холоднокровну жорстокість, вони піддаються важко. Тому іноземець, який хоче щось зрозуміти в політиці Польщі, постійно стикається з несподіванками. Партійні поділи тут невиразні, коаліції створюються швидше за силою духовної спорідненості особистостей, ніж за подібністю програм, убивства противників, ця найпоширеніша у двадцятому столітті акція, застосовуються неохоче, бо це компрометує винуватців в очах громадськості. Майже кожна система в цій країні вислизає з-під привнесених ззовні уявлень. Так, під диктатурою „полковників” парламент був фікцією; створено, щоб не бути позаду сусідів, один концтабір, але відвері фашисти були, щоправда, не без кокетства, опозиціонерами. Комуністична партія була заборонена, але видавалося багато періодики, що проголошувала її ідеї, а високі чини режиму зі снобізмом приятелювали з революційними поетами, яких від в’язниці оберігав телефонний дзвінок згори. Такі ж, відносні, зрештою, гальма діяли пізніше в Русі Опору, і різні його течії взаємно нищили одна одну зі значно меншим запалом, ніж, наприклад, в Югославії. Потім комуністи, назагал мало задоволені роллю катів, призначеної їм росіянами, маневрували, щоб уникнути великого показового процесу Ґомулки на зразок процесу Райка. Існує, отже, якийсь фільтр, що згладжує крайнощі. Можливо, це традиція, датована ще періодом Rei Publicae, коли супротивників знищувалося за допомогою промов, нашпигованих латинськими цитатами, а чвари та інтриґи високо цінувалися.
Про євреїв мені писати важко, бо потрібні чималі зусилля, щоб відділити тодішнє напруження від однієї з найбільших трагедій, які трапилися в історії: винищення нацистами близько трьох мільйонів польських громадян, зарахованих до “неарійської” групи. Як наочний свідок злочину людовбивства, а отже позбавлений розкоші невинності, я схильний звинувачувати себе та інших. Та суттєвим є те, що там, де за допомогу жертвам терору загрожує кара смерті, осуд є нелегкий. Поведінка людей залежала тоді від багатьох обставин і причин, щоб можна було визнати участь у цьому довоєнних антисемітських звичок. Релігійна мотивація (в порятункових акціях відзначалися жіночі монастирі), особиста відвага, сусідські зв’язки або бажання заробити наштовхувалися на фізичну неможливість, страх або відсутність зацікавлення. Шантажисти, що складалися з міських покидьків, знаходили у втікачах з ґето легку здобич і становили для них велику небезпеку. Якби в Польщі, подібно до інших завойованих Гітлером країн, деякі політичні організації відверто колаборували, картина була б виразнішою. Однак колаборантів попросту вбивали, навіть духовні побратими нацистів (а були й такі) мусили дотримуватися принаймні позірної незгоди. Крайні праві, звичайно, не зникли і поповнили шеренги Армії Крайової або фашистських, зрештою, дуже нечисленних, Народних Збройних Сил. Якщо Армія Крайова допускала деколи потай вбивства євреїв, що ховалися в лісах, то спонукав до цього тільки наказ окремих офіцерів і солдатів. Натомість Народні Збройні Сили періодично влаштовували планові облави. Щодо лівих, соціалістів і комуністів, то вступили вони у війну слабкими і не вони задавали тон Рухові Опору.
Відповідальність за те, що більшість людей, незалежно від позиції щодо злочину, вважали євреїв за іншу народність, несуть перш за все націоналістичні письменники і журналісти. На гіпотетичному судовому процесі могли б, звичайно, посилатися на школу, на підручники і на історичні умови, тому що врешті-решт саме історичні умови склалися так, що в містах Польщі два “народи” не злилися в єдину цілість. Треба було б цих письменників притягнути до відповідальності за піддавання ірраціональним рефлексам і глупоту. Подібні командири Армії Крайової були, як мсьє Журден, який не знав, що говорить прозою. Вони засуджували в цілому гітлерівську ідеологію, в той же час не приймали євреїв до лісових формувань; це видавалося їм чимось само собою зрозумілим, і ті з них, які нині живуть, до цього часу дивуються, коли чують закиди в расовій дискримінації.
Країна чи держава повинна існувати довше, ніж окрема особа. В кожному разі, так має бути згідно з порядком речей. Сьогодні однак зустрічаєш мешканців різноманітних Атлантид, що вціліли в катастрофах. Їх континенти з плином часу трансформуються в їхній пам’яті і набувають неіснуючих обрисів. Так само затонула Польща міжвоєнних років. Замість неї на картах з’явився організм з тією ж назвою, але з іншими кордонами, що іронічно відтворюють мрії націоналістів, вже без меншості чи з незначною її чисельністю. Полум’я спопелило старі синаґоґи, нога перехожого тільки деколи в передмісті спіткнеться об рештки плит з гебрейськими літерами, залишками давніх цвинтарів.
Хоч я бачив багато з того, про що Європа, побоюючись помсти привидів, не любить думати, не було мене вже в нашому місті, коли німці вбивали там євреїв. Вони обрали для цього Понари, дубові ліси на пагорбах, місце наших шкільних і університетських прогулянок. Витратили багато паперу на циркуляри, визначаючи спосіб убивства, багато годин праці свого персоналу, який займався конвоюванням десятків тисяч чоловіків, жінок і дітей на відлюдні галявинки, закриті від очей непосвячених, і багато набоїв до автоматичних гвинтівок. Єврейська Бойова Організація почала в ґето опір. Я знав чоловіка, який не уявляв, що йому випаде роль одного з керівників цієї боротьби, в якій йшлося лише про те, щоби вмерти, не благаючи про милосердя. Це був адвокат атлетичної будови, який за горілкою любив цитувати вірші Маяковського. Не був комуністом, але кохався в революційному поеті і, напевне, половину його творів знав напам’ять. До цього часу бачу його волохату руку із золотим браслетом від годинника, що ритмічно рухається над столиком в такт вірша.
Повний текст “Родинної Європи” незабаром вийде друком у видавництві “Літопис”
Переклад з польської Лідії Стефановської та Юрія Іздрика
|
