Центральна Европа в дебатах / Вагон №3: есеїстика / Рухомий склад / Потяг 76 (Тринадцятий рейс)

Дискусії про те, що таке Европа та европейська ідентичність, надзвичайно пожвавилися протягом останніх двадцяти п’яти років, причому беруть у них участь як практики, так і теоретики – політики й політологи, історики, антропологи, соціологи й митці, письменники, мислителі. Події 1989-1991 років відчутно вплинули на зміст цієї дискусії в Центральній Европі, політично актуалізуючи европейські прагнення країн цього реґіону, що, у свою чергу, внесло пожвавлення в европейські дебати у країнах Західної Европи. Паралельно з цим процесом точаться дискусії навколо місця европейської культури чи европейської цивілізації у світі, причому з початку 70-х років дедалі відчутнішим стає критичне ставлення до ролі, яку вона відіграла в інших реґіонах. Критика евроцентризму з’являється передовсім у постколоніяльних студіях, однак все частіше вона проникає у дебати на тему культурної та етнічної політики західноевропейських держав.

В Україні проблема Европи вкотре постала як проблема ідентичности. Ототожнення себе з Европою, її культурним і політичним спадком на зламі 80-х і 90-х почало означати не лише політичний, але й геополітичний вибір, причому на цьому переломному етапі переважає переконання про европейськість української культури, европейську ідентичність України. Це, як і в Польщі, ідентифікація з цілістю европейської культури, або ж – якщo дебати заторкують політичні реалії – з Европою як символом демократії й добробуту. Лише зрідка виринають поняття “Центральна Европа” чи “мала батьківщина”. Це, однак, важливі відсилання, які суттєво впливають на перебіг дебатів. Останніми роками, коли дискусії на тему проевропейської орієнтації поступилися місцем дискусіям про автономність української культури і пошук самобутніх моделей ідентичности, говорити про центральноевропейську ідентичність, про приналежність до певного особливого реґіону в Европі, де панувало культурне розмаїття, яке саме собою вимагало відкритости до Іншого, означало кинути виклик прибічникам культурної однорідности – нативістам найрізноманітніших ґатунків. У цьому тексті я хотіла б коротко викласти суть центральноевропейських дебатів 80-х рр. Я свідомо оминатиму їх перебіг у Польщі, оскільки він достатньо добре відомий завдяки численним працям1. Варто все ж нагадати про дві проблеми. По-перше, поляки, що брали участь у цій дискусії, частіше наголошували на своїй причетності до Европи, аніж до Центральної Европи2. Броніслав Ґеремек сформулював це так: “Мрія про єдність Европи та наше природне місце у сфері европейських цінностей і західного християнства була однією з фундаментальних ідей – або ж засновницьких мітів – демократичної опозиції у Польщі”3. По-друге, попри близькі контакти з польським інтелектуальним середовищем, українські есеїсти радше уникали посилань на польський контекст, оскільки такі посилання вимагали б вироблення певної позиції стосовно концепції Речі Посполитої Обох Народів як прообразу сучасної Центральної Европи4, а це, у свою чергу, було б невигідно, бо суперечило б українській концепції Центральної Европи. У своїх розмірковуваннях я оминаю також південнослов’янську есеїстику, наприклад, есеї Данила Кіша чи Дубравки Уґрешич, які мали незначний вплив на українські рефлексії над центральноевропейською ідентичністю.

* * *

Політологи вважають поняття “Центральна Европа” політичним терміном з чітко визначеними функціями – послуговуватися ним означає окреслювати певний простір поміж іншими геополітичними одиницями5. Тут варто нагадати кілька проблем, пов’язаних з розбіжністю значень поняття “Центральна Европа” залежно від того, хто й коли його вживає6. Різні візії Центральної Европи змагаються між собою за політичну й культурну значимість. Розпочнімо від найстарішої з них – концепції европейської рівноваги, створеної Клеменсом Метерніхом, канцлером Австрії, згідно з якою серед п’яти наймогутніших европейських держав – Англії, Франції, Австрії, Прусії та Росії – саме Австрія мала б займати центральне місце. Для чеського історика Франтішека Палацького Австрія становила випробуваний чинник рівноваги в Центральній Европі. Пізніше, після занепаду імперії Габсбурґів, в основу нових концепцій Центральної Европи лягло саме спільне минуле країн, що входили до її складу. І хоч ані чехи, ані угорці не вважали своїх країн спадкоємицями Австро-Угорщини, все ж її багатокультурний спадок визнавали своїм справжнім багатством.

У Німеччині сам термін з’явився в середині XІX століття; вперше вжив його Фрідріх Ліст. Форму геополітичної програми для Німеччини йому надав Фрідріх Науман у 1915 р., себто у період союзу між Німеччиною й Австрією. Згідно з німецьким мислителем, “Mitteleuropa” мала після війни стати політичною необхідністю. Німеччина й землі, розташовані далі на схід – аж до Росії – повинні були, на його думку, становити собою економічну та військову єдність; центральне місце Німеччини у проєкті під назвою “Mitteleuropa” мало бути запорукою політичної стабільности й протистояння відцентровим тенденціям “малих народів” цього реґіону, таких виразних напередодні Першої світової війни. Науман вважав, що ґерманізаційна політика стосовно цих народів є помилкою, водночас притримуючись думки, що “молоді народи” будуть утягнуті в орбіту проєкту “Mitteleuropa” завдяки економічній могутності Німеччини та привабливості її культури. Науман обґрунтовував свою концепцію історично, посилаючись на середньовічну Священну Римську Імперію Німецького Народу. Ця концепція була скомпрометована у міжвоєнний період, коли опинилася у програмі націонал-соціялістів, і в часи Другої світової війни – коли стала частиною гітлерівської пропаґанди. Однак варто пам’ятати, що в 1915 р. ця концепція не була у Німеччині ані єдиною, ані найвпливовішою. Поза Німеччиною її, проте, вважали проявом панґерманізму та “Drang nach Osten”7.

Наприкінці 80-х років Тімоті Ґартон Еш, намагаючись відповісти на запитання, де лежить Центральна Европа, нагадав основну суперечність, пов’язану з уживанням цього терміну після Другої світової війни:

Починаючи з 1945 року і протягом трьох десятиліть ніхто не говорив про неї [мається на увазі “Mitteleuropa” - О.Г.] у теперішньому часі. Вона розділила долю Ніневії й Тиру. У німецькомовних країнах термін “Mitteleuropa” загинув, здається, разом з Гітлером, і єдиним його залишком була страхітлива “Mitropa” на вагонах-ресторанах Deutsche Reichsbahn. Навіть в Австрії, як зауважив колишній канцлер Фред Зіновац, ще донедавна не було прийнято вживати слово “Mitteleuropa”8.

Того самого 1915 року, коли в Берліні вийшла книга Наумана, Томаш Масарик прочитав у School of Slavonic Studies Лондонського університету лекцію, у якій підкреслив відмінності між східною та західною частинами Европи і сформулював концепцію нової Европи, яка охоплювала б смугу „малих народів” поміж Німеччиною й Росією і активно протистояла б німецькому домінуванню у реґіоні9. Модернізаційні процеси та поступову демократизацію, що відбувалася в Европі, Масарик визнав свідченням прагнення людини та народів до самореалізації. Він також підкреслив, що лише вільні й незалежні народи можуть бути рівноправними партнерами в наднаціональних структурах, які забезпечують порядок та европейську стабільність. Важко переоцінити вплив цієї концепції на чеських письменників – Кундеру й Гавела, – які зініціювали центральноевропейські дебати в 70-х роках.

Центральна Европа перестала бути предметом публічних дебатів після Другої світової війни, оскільки її територія стала сферою політичного домінування Радянського Союзу. У Західній Европі та США країни, що знаходились між Німеччиною й Росією, в найкращому випадку вважались комуністичними, хоч і відмінними від СРСР, або, як висловився Тоні Юдт, трактувались лише як “карта в дипломатичній грі з Радянським Союзом”10. У зв’язку з подіями в Польщі (виникнення “Солідарности” й впровадження військового стану) мас-медія приділяли багато уваги проблемам країн Центральної Европи, проте щойно у 80-х роках Центральну Европу починають трактувати на Заході як окрему категорію, яка може бути предметом інтелектуальних дебатів. Це сталося передовсім завдяки творчості Мілана Кундери, яка набула неймовірно широкого розголосу. На хвилі зацікавлення проблематикою нерадянських країн соціялістичного блоку з’явились газети й часописи, що займалися виключно Центральною Европою (французька “Alternative” і американський “Cross Currents”, а також “East European Reporter”), або ж такі, що приділяли їй багато уваги (паризькі “L’autre Europe”, “La Lettre Internationale”, польські “Zeszyty Literackie”, що видавалися в Парижі). Поряд із совєтологічними політичними аналізами, які були найпоширенішим на Заході способом мовлення про проблеми країн соціялістичного блоку, почали друкуватись матеріяли, присвячені культурній ситуації цих країн, а також літературні тексти. Помітне місце серед цих публікацій займала есеїстика Чеслава Мілоша, Дьєрдя Конрада, Данила Кіша, Вацлава Гавела, Адама Міхніка і Томаса Венцлови. Есей Кундери “Викрадений Захід або Трагедія Центральної Европи” став каталізатором широкої дискусії серед західних інтелектуалів. У цій дискусії взяли участь також і російські письменники, які здебільшого висловлювали нерозуміння стосовно концепції Центральної Европи. Йосиф Бродський, заперечуючи концепцію Центральної Европи як витвір, що має мало спільного з політичною реальністю чи літературою, послідовно вживав означення “Східна Европа”, додаючи в’їдливий коментар: “…яку дехто називає Західною Азією”11.

У 1988 році під час лісабонської міжнародної конференції12 в одній із секцій точилася дискусія про концепцію Центральної Европи, а головним вихідним пунктом для дискутантів був есей Кундери. Саме тоді сталася небуденна подія: коли Дьєрдь Конрад прямо поставив проблему моральної відповідальности російських письменників за імперські стремління їхньої країни13, російські письменники з Радянського Союзу та еміґрації утворили спільний фронт. Коментуючи виступи російських письменників, що були реакцією на висловлювання Конрада, Данило Кіш зауважив, що в їхніх словах “відчуваєш присутність радянської армії у Центральній Европі”14. Йосиф Бродський слідом за радянськими письменниками розкритикував поняття Центральної Европи, стверджуючи, що в Радянському Союзі прийнято говорити не про центральноевропейську літературу, а про літератури окремих держав; не мовиться також про літератури окремих радянських республік, оскільки вони не є самостійними політичними одиницями (sic!). Подібні розмірковування привели його до висновку, що центральноевропейської літератури не існує. Бродський підкреслив, що звинувачування росіян в імперіялізмі чи колоніялізмі є помилкою15. Виступаючи проти виключення Кундерою Росії з Европи, російський нобеліят наголосив на співмірності провини Сходу й Заходу у витворенні комуністичної системи16. І це видається не наслідком полемічного запалу, а проявом доволі поширеної інтелектуальної позиції, яка полягає у звинувачуванні Заходу у співвинності за комунізм. Сьогодні цю позицію репрезентують російські інтелектуали, неохочі до розрахунків з минулим, а останнім часом дедалі частіше й українські.

Слід нагадати, що есей “Трагедія Центральної Европи”, який надрукували найвпливовіші видання у Франції та Сполучених Штатах17 і який часто вважають початком центральноевропейських дебатів, не був ані першим, ані найважливішим у створенні самої концепції. Правдою, однак, є те, що цей текст започаткував дискусію про Центральну Европу поза межами “східного блоку” і в ширшому колі, аніж середовище письменників та інтелектуалів, що еміґрували зі Східної Европи. Проте найважливіші ідеї, що містяться в цьому тексті, Кундера висловив ще напередодні Празької весни, невдовзі ж після вторгнення військ Варшавського блоку в Чехо-Словаччину у серпні 1968 року він опублікував есей під назвою “Чеська доля”. У ньому Кундера визнав, що вірить у велику місію малих народів, які своїми пошуками ідентичности і боротьбою за виживання чинять опір проґресуючій совєтизації. Світ був би кращим і менш похмурим, якби голоси ґватемальців, естонців, в’єтнамців чи данців були рівноправними з американськими, китайськими чи російськими. Цей текст викликав дискусію серед чеських і словацьких інтелектуалів18. Вацлав Гавел, полемізуючи з Кундерою, писав про небезпеки, що випливають з плекання ілюзії щодо історичної ролі, яку повинен відіграти народ. На думку Гавела, віра в особливе призначення, по суті, ослаблює опір; він закликав своїх співвітчизників відважно чинити спротив дійсності і не поринати в месіяністичну ілюзію. В цій дискусії зіткнулися дві візії ідентичности – така, що базується на мітах і така, що випливає з тверезої оцінки реального стану речей. Це видається знаковим з огляду на те, як склалася їх подальша доля: пізніші есеї Кундери підготували ґрунт для зміни мислення про Центральну Европу на Заході; про роль же, яку відіграв Вацлав Гавел в оксамитовій революції в Чехо-Словаччині, а згодом – як президент Чехії, нікому не потрібно нагадувати.

За кілька років до публікації “Трагедії Центральної Европи” в передмові до англійського перекладу “Книги сміху й забуття”, яка була передрукована у “The New York Review of Books”, Кундера висловлювався в зовсім іншому дусі, аніж у сповненому іронії романі:

Я не знаю, яке майбутнє у мого народу. Без сумніву, росіяни зроблять усе, щоб поступово розчинити його у своїй цивілізації. Ніхто не знає, чи їм це вдасться. Але така ймовірність існує19.

Боротьба за виживання ідентичности є “боротьбою пам’яти проти забуття”, тоді як першим кроком до знищення народу є затирання його пам’яти. Кундера надзвичайно переконливо доводив, що культурна ідентичність Центральної Европи відрізняється від накинутої їй силою політичної ідентичности, і це становить смертельну загрозу не лише для його рідної культури, але й для всієї европейської культури, що трактується як скарбниця національних культур. Долю свого народу, долю народів цього реґіону, ідентичність яких опинилася під загрозою, письменник пов’язав з европейською спільнотою20. Він нагадав про долю литовців, “замкнених у резервації”, про долю сорока п’яти мільйонів українців, які “зникли, а світ цього навіть не помітив”21, і доходить висновку, що не лише окремі народи, але й уся Европа є “крихкою і смертною”. Центральну Европу, таким чином, єднає спільність долі й боязнь втратити національну й культурну ідентичність. На думку Кундери, викреслення Центральної Европи зі світової мапи спричинило те, що зник центр ваги західноевропейської культури. Це створило загрозу не лише рівновазі, але й самим підвалинам европейської культури. “Якщо немає Центральної Европи, то немає й Европи”, – вторував йому Дьєрдь Конрад22. Ті ж тези, доповнені звинуваченнями на адресу Росії, знову з’явились у “Трагедії Центральної Европи”. Те, що у раніших творах Кундери було лише ледь накреслене, в цьому есеї проявилося з усією яскравістю:

[...] на східних кордонах Заходу виразніше, ніж деінде, сприймають Росію як Анти-Захід [підкресл. моє – О.Г.]: вона постає тут не як одна з багатьох европейських наддержав, а як особлива, цілковито інша цивілізація23.

Протиставлення Сходу й Заходу, коли першому приписуються виключно неґативні риси, а другому – позитивні, не було чимось новим. Цей дискурс, присутній принаймні з часів Просвітництва, зайняв домінуючу позицію у міжвоєнний період; після війни він все ще існував, хоча перевагу зберіг лише в антикомуністичних колах. Так само й мітологізація минулого Центральної Европи, яку здійснив Кундера в ім’я протиставлення себе теперішності й віднайдення надії на майбутнє, видається вже відомим прийомом, який після Другої світової війни сприймався зі значною часткою недовіри. Чому ж тоді есей чеського еміґранта зустріли на Заході немов одкровення? Чому всупереч голосам критиків24 – з боку не лише росіян, але й чеських письменників, – які нагадували про те, що підвалини европейської ідентичности похитнув не Радянський Союз, а гітлерівська Німеччина, есей Кундери здобув таку популярність? Чому в ситуації, коли у західних інтелектуальних колах панувало переконання, що будь-яка згадка про загрозу з боку Радянського Союзу є проявом інтелектуальної вузькости антикомуністів, твори Кундери читали з таким зацікавленням?

Відповідь можна спробувати виразити простою формулою: сталося це завдяки талантові Кундери25. Можемо також стверджувати, що есей “Трагедія Центральної Европи” було визнано своєрідним проголошенням незалежности Центральної Европи, що – зокрема в Чехо-Словаччині, Польщі й Угорщині – було сприйняте з ентузіязмом, натомість у Західній Европі і Сполучених Штатах викликало приязне зацікавлення. Обидва пояснення успіху Кундери – і те, що спирається виключно на художні вартості тексту, і те, що враховує політичний вимір – будуть, без сумніву, правильними, але тільки частково. Здається, має рацію Норман Подґорец, відомий американський видавець і есеїст, коли у відкритому листі до Кундери пише, що найважливішою річчю, яку допомогли йому – і американським читачам загалом – усвідомити тексти Кундери, є культурний вимір конфлікту:

[...] війна, яку оголосив комунізм західній культурі, є війною тотальною. Вона може призвести до повної культурної анігіляції Радянським Союзом держав Центральної Европи, [...] тобто до ампутації живої частини західної цивілізації26.

Тексти Кундери вписувалися в існуючу парадиґму поділу на Захід і Схід, що робило послання Кундери легко прочитуваним – зокрема, для антикомуністів. Проте й серед лівих інтелектуалів на Заході Кундера знайшов вдячних читачів, і сталось це тому, що – як писав Оле Вевер – “вони могли прибрати собі ту ж героїчну роль [роль опозиції – О.Г.], що й їх колеги зі Сходу”27. Кундера протиставляв зрівнялівці розмаїття, яке він, подібно до свого великого земляка Томаша Масарика, підносив у ранґ фундаментальної вартости европейської культури. Ця ідея була співзвучною з ідеєю громадянського суспільства, що користувалася надзвичайною популярністю в 60-х роках.

У близькому до Кундери дусі висловлювалися й інші письменники та інтелектуали. У 1987 р. у Кастель-Ґандольфо під час дискусії, присвяченої проблемам европейської ідентичности, яка носила назву “Европа: що з цього випливає”, Лєшек Колаковський, полемізуючи з Карлом Фрідріхом фон Вайцзекером, сказав:

Ми живемо в Европі, центральну частину якої – усю Центральну Европу – було силою вирвано з її історичної тяглости, що, як усі ми знаємо, спричинило хронічну хворобу цього континенту. І він залишатиметься хворим доти, доки триватиме ця ситуація. [...] Ми маємо справу не лише з двома різними супердержавами, ми маємо справу з колізією культур. А Европа аж ніяк не є єдністю, що стоїть поміж цими супердержавами: згідно з суттю своєї культури, вона радше притримується однієї зі сторін у конфлікті28.

Петер Естергазі помітив у цьому позірну амбівалентність, по суті, також вказуючи на засвоєння нав’язаних ззовні і чужих за духом зразків: “наша культура є західною, але життя – східним”29.

Поняття Центральної Европи внесло пожвавлення у середовища повоєнних еміґраційних інтелектуалів, а в самих країнах соціялістичного табору – у кола опозиціонерів та дисидентів. Його роль полягала в тому, що воно становило конкуренцію існуючим поняттям і взагалі самій ідеї поділу на Східну та Західну Европу, а водночас – заманливу пропозицію щодо осмислення культурної й політичної ситуації, в якій опинилися країни цього реґіону. Тим, що безумовно єднало носіїв концепції Центральної Европи, було наголошування на відсутності зв’язків зі Сходом. У дискусію про Центральну Европу була вписана не стільки політична програма – як твердили її прибічники й вороги, – скільки позитивна програма з виразним політичним підтекстом – творення своєрідної “республіки духу”.

Без сумніву, учасники дебатів усвідомлювали, що Центральна Европа, так переконливо представлена Кундерою, є радше витвором уяви, або ж культурною й політичною програмою, аніж реальністю. Один з польських учасників дебатів сказав:

Коли Кундера нав’язав нам, нашій уяві, утопію й програму Центральної Европи, то ця утопія стала чимось, що впливає на наше мислення й дії. Незважаючи ані на утопічність і наївність цієї програми, ані на її неясність і, можливо, неістинність.

Дьєрдь Конрад, невтомний поборник цієї ідеї, прямо стверджував, що Центральну Европу марно шукати на політичній мапі:

Вона лежить десь на східних окраїнах Заходу і західних окраїнах Сходу. Точніше кажучи, вона животіє лише у формі ностальгії й утопії30.

У 80-х роках у дебати про культурну ідентичність Заходу вдалося впровадити центральноевропейський дискурс. Більше того, видається, що центральноевропейське питання стало каталізатором нової дискусії про европейську ідентичність, на що вказує часте апелювання тогочасних дискутантів до прикладу центральноевропейських інтелектуалів з їхньою особливою прив’язаністю до европейської спадщини як частини національної культури. І хоча, як писав Данило Кіш, Центральна Европа “сьогодні щораз більше нагадує отого “алькського дракона” з “Острова пінґвінів” Анатоля Франса […] – ніхто з тих, хто його бачив, не спромігся сказати, як він виглядає”31, вона знову стала, принаймні до якоїсь міри, частиною европейської свідомости. В кожній з культур – чеській, польській, угорській, словенській і хорватській – цей дискурс успішно протиставляв себе уніфікаційним тенденціям у культурі, тобто витворенню з національної культури різновиду спільної, соціялістичної культури, а в результаті – й спільної ідентичности. Центральноевропейський дискурс становив собою заманливу пропозицію національної ідентичности, вписаної в европейський контекст і водночас такої, що виразно дистанціювалася від Радянського Союзу. Щоправда, ця дистанція зберігалася й щодо Німеччини – все ще надто давалася взнаки “Mitteleuropa”. Так само й сучасна Австрія видається великою лакуною у центральноевропейському дискурсі, хоча дехто й намагається плекати переконання, що Відень залишився важливим містом у реґіоні – і в економічному сенсі, і як культурний центр. Місце Австрії в центральноевропейських дебатах зайняла мітологізована Австро-Угорщина, чия роль подібна до тієї, яку в Польщі відіграє багатонаціональна, толерантна Річ Посполита Обох Народів. Алєксандер Фіют назвав це явище “ретроспективною утопією”32.

Народам, що населяють територію між Німеччиною й Росією, історики й політологи зазвичай приписують особливу схильність до націоналізму. Як дивились на цю проблему пропаґандисти ідеї Центральної Европи? Похвала з боку практично всіх учасників центральноевропейських дебатів на адресу багатоманітности, єдности у розмаїтті, культурного плюралізму, була програмним елементом, спрямованим проти совєтизації, яка, зокрема, розглядалася як культурна зрівнялівка. За афористичним висловом Іштвана Рева, Центральна Европа була домом для всіх тих, хто не почувався вдома у соціялістичному світі33.

Дьєрдь Конрад писав, що “бути центральноевропейцем означає тримати наш націоналізм, наш національний еґотизм під контролем”34, а Центральна Европа – це для нього “культурна контргіпотеза меншости, тоді як більшість у багатьох країнах все ще мислить національними категоріями” (The Central European Dream, 1984). Чи вдалося такому сприйняттю Центральної Европи пережити зміни, що відбулися в 90-х роках? Чи має слушність сучасний прибічник цієї ідеї, Кшиштоф Чижевський, коли твердить, що “осінь народів 1989 року парадоксально закінчилася крахом ідеї Центральної Европи і тієї інтелектуальної формації, яка її обстоювала”35? Чи справді – як стверджував вже згадуваний краківський полоніст36 – смертельного удару цій ідеї завдала війна в Юґославії? Чи дійсно, як пише Драґо Янчар, “той, хто ще вчора марив Центральною Европою, маючи притому на думці віденські оперетки, сьогодні з глибини душі волає: “Купіть нас, використайте нас, тільки не залишайте поза Европою!”37? Важко однозначно відповісти на ці запитання. Бо ж, з одного боку, можемо говорити про дискурс домінування, пов’язаний зі зміцненням національної ідентичности і переконанням про необхідність культурної гомогенізації, яке супроводжує такий процес. Цей дискурс посів важливе місце, зокрема, у тих національних культурах, які у попередній період перебували під особливим зовнішнім тиском (наприклад, словацькій, хорватській, українській). З іншого ж боку, звертання до західних культурних зразків, принаймні в перші роки після переломного 1989-го, принесло зачарування постмодернізмом, а разом з тим – похвалу розмаїттю як самоцінній вартості. І хоча дискусія навколо того корисного й шкідливого, що випливає з прищеплювання постмодернізму в культурі нашого реґіону, збурює не менше емоцій, ніж у ХІХ столітті – дискусія між прибічниками “рідної” культури та речниками “космополітизму”, залишається безсумнівним, що той, хто піддався спокусі використати цей взірець у перетворенні рідної культури, створив нові і надзвичайно привабливі культурні цінності.

1 Згадаю лише кілька праць: Toruńczyk B. O królach i duchach. Z opowieści wschodnioeuropejskich // Zeszyty Literackie. – 1987. – №20; Olejniczak J. W Europie Środkowej. Uwagi na marginesie współczesnej dyskusji // Arkadia i małe ojczyzny. Vincenz-Stempowski-Wittlin-Miłosz. – Kraków: Oficyna Literacka, 1992, а також Fiut А. Być (albo nie być) Środkowoeuropejczykiem. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1999.

2 Найфундаментальніше дослідження европейської проблематики у післявоєнній польській есеїстиці опублікував Анджей Ковальчик: Kowalczyk A.St. Kryzys świadomości europejskiej w eseistyce polskiej lat 1945-1977 (Vincenz – Stempowski – Miłosz). – Warszawa, 1990 (без назви видавництва).

3 Geremek B. Środkowowschodni Europejczyk. Profesor Jerzy Kłoczowski pierwszym laureatem Nagrody Rzeczpospolitej im. Jerzego Giedroycia // Rzeczpospolita. – 10.11.2001 (додаток „Plus-Minus”). Пор. також зауваження Т.Ґ.Еша (Ash T.G. Czy Europa Środkowa istnieje? // Pomimo i wbrew. Eseje o Europie Środkowej. –London: Polonia Book Fund, 1990. – С. 174-175), A. Фiюта (Fiut A. Być (albo nie być) Środkowoeuropejczykiem. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1999) та ін.

4 Пор. характерне зауваження Я.А.Клочовського: „Для мене Центрально-Східна Европа – то передовсім колишня Річ Посполита. [...] Тут виникло щось відмінне, [...] щось, що абсолютно не спостерігається на Заході, якась окрема цивілізація европейських окраїн” (Kłoczowski J.A. O unii lubelskiej i Unii Europejskiej, rozmowa Pawła Wrońskiego z Jerzym Kłoczowskim // Gazeta Wyborcza, „Magazyn”. – 1998. – №22. – С. 8
[підкресл. моє - О.Г.]).

5 Neumann I. B. Central Europe 1950-2000 // Slavica Lundensia. – 1999. – №19 (спеціяльний номер Through a Glass Darkly. Cultural Representation in the dialogue between Central, Eastern and Western Europe / Ed. by F. Bjõrling. – Lund: Lund University, 1999. – С. 15. Пор. також висловлювання Данила Кіша: „[...] ми знаходимося між двома культурними надпотугами й шукаємо для себе місця” (The Lisbon Conference // Cross Currents. A Yearbook of Central European Culture. – 1990. – №9. – С. 122).

6 Історію самого терміну та центральноевропейських дебатів в загальних рисах викладено у праці In Search of Central Europe / Ed. by G. Schöpflin, N. Wood. – London: Polity Press, 1989. З пізніших праць варто згадати: Johnson L. Central Europe: enemies, neighbors, friends. – New York: Oxford University Press, 2002; Laszlo P. Central Europe and its reading into the past // European Review of History. – 1999. – T. 6; Bugge P. Central Europe // European Review of History. – 1999. – T. 6; The Identity of Central Europe / Ed. by G. Gorzelak, B. Jałowiecki. – Warsaw: UW, 1997, зокрема, статті: Poche В. L’identite de l’Europe Centrale та Zarycki Т. Attitudes Towards West and East as the Main Element of the Central European Identity; Shinohara Т. Central European Discourses from Historical Perspective // The Emerging New Regional Order in Central and Eastern Europe / Ed. by T. Hayashi. – Sapporo: Hokkaido University, 1996. – C. 29-46; Миллер А. Об истории концепции “Центральная Европа” // Центральная Европа как исторический регион / Под ред. A. Миллера. – Москва: Институт славяноведения и балканистики РАН, Институт “Открытое общество”, 1996. – С. 4-25.

7 Тоні Юдт стверджує, що те, чим концепція Наумана виявилась після війни, суттєво відрізнялось від задуму її автора: „Перед лицем національної гордости, територіяльних здобутків і непевности новопосталих держав Mitteleuropa була в кращому разі анахронічною утопією, а в гіршому – прикриттям для відновлення військової та економічної геґемонії Німеччини” (Judt Т. The Rediscovery of Central Europe, Eastern Europe, Central Europe… Europe / Ed. by S. R. Graubard. – Boulder-San Francisco-Oxford: Westview Press, 1991. – C. 25).

8 Ash T.G. Czy Europa Środkowa istnieje? // Pomimo i wbrew. Eseje o Europie Środkowej. – London: Polonia Fund Book, 1990. – C. 168. Першодрук: Zeszyty Literackie. – 1987. – №17.

9 Спадщині Масарика присвячено багато праць, зокрема: Szporluk R. The Political Thought of Thomas G. Masaryk. – New York: East European Monographs, Distributed by Columbia University Press, 1981. Останнім часом можемо спостерігати відродження інтересу до цієї архіважливої постаті, див., напр.: Krejč О. Geopolitika středoevropského prostoru: horizonty zahraničné politiky České republiky a Slovenské republiky. – Praha: Ekopress, 2000.

10 Judt Т., там само, с. 26.

11 Brodski J. Dlaczego Kundera myli się co do Dostojewskiego // Śpiew wahadła. Eseje. – Paris: Zeszyty Literackie, 1989. – C. 105. Першодрук: Zeszyty Literackie. – 1985. – №11.

12 Конференція, організована Wheatland Foundation, Лісабон, травень 1988 р.

13 The Lisbon Conference, там само, с. 107-108.

14 Там само, с. 115. Про імперський характер дискурсу російських письменників, які виступили на конференції, говорили також С.Рушді, С.Зонтаґ і Д.Волкот. Чеслав Мілош узагальнив цю проблему, стверджуючи, що російський імперіялізм становить собою табу, за дотриманням якого в російській літературі стежать особливо пильно (там само, с. 121).

15 Там само, с. 110.

16 „Політична система, яка відсунула набік пана Кундеру, є в тій самій мірі продуктом західного раціоналізму, як і східного емоційного радикалізму” (цит. за: Ash T.G. Czy Europa Środkowa istnieje?, там само, с. 173).

17 Kundera Ì. Un occident kidnappé, ou la tragédie de l'Europe Centrale // Le Débat. – 27.11.1983. – С. 2-24; The Tragedy of Central Europe // The New York Review of Books. – 26.04.1984. Польський переклад: Zeszyty Literackie. – 1984. – №5. – С. 14-31.

18 Огляд позицій здійснив Анджей Яґодзінський у статті „Мілан Кундера у полеміках” (Jagodziński A. Milan Kundera w polemikach // Kundera. Materiały z sympozjum zorganizowanego w Katowicach w dn. 25-26.04.1986 / Pod red. J.Illga. – Londyn: Polonia Book Fund, 1988. – C. 21-29). Мілан Шімечка, соціолог і філософ з Братислави, полемізуючи з Кундерою в тексті „Інша цивілізація?”, поставив під сумнів головну тезу Кундери про цивілізаційну відмінність між Росією й Чехією, пишучи: „Чи Росія є частиною Европи, чи іншою цивілізацією? Я знаю напам’ять безліч арґументів з обох сторін, але саме тому, що живу на кордоні між Сходом і Заходом, я добровільно вирішую використовувати арґументи, які не виключають Росію з Европи і не поглиблюють прірву” (там само, с. 25-26).

19 Roth P. Afterword: A talk with the Author // The New York Review of Books. – 30.11.1980.

20 Це наводить на думку слова Масарика, який твердив: або чеська проблема стане світовою, або взагалі не буде жодною проблемою.

21 Р.Шпорлюк, аналізуючи тексти Кундери і зіставляючи їх з концепцією нової Европи Масарика, зауважує, що Кундера включає у Центральну Европу також народи західних республік Радянського Союзу (Defining „Central Europe” // Cross Currents. – 1982. – №1. – С. 34).

22 Konrád G. Is the Dream of Central Europe still alive? // Cross Currents. – 1986. – №3. – С. 114.

23 Kundera М. Zachód porwany..., там само, с. 19.

24 С.Зонтаґ під час лісабонської конференції зауважила, що Кундера “створив щось на кшталт поп-версії Центральної Европи”. Ця концепція, в основі своїй антирадянська, була, за її словами, “винайдена для Заходу, розрахована на споживання західними інтелектуалами” (The Lisbon Conference, там само, с. 119).

25 Одна з учасниць дискусії на тему поняття Центральної Европи у Кундери підкреслювала, що вплив есею Кундери був таким сильним завдяки фабуляризації дискурсу й використанню в оповіді схеми любовного трикутника: Центральна Европа – Західна Европа – Радянський Союз (Kundera. Materiały z sympozjum..., там само, с. 36-37).

26 Подгорец писав про внутрішній спротив, який він відчував, читаючи дисидентів зі Східної Европи: “Скільки ж книг про страшне життя під комунізмом я повинен прочитати?” – запитував він сам себе. Цей лист було надруковано невдовзі після публікації перекладу “Книги сміху й забуття” у нью-йоркському видавництві та “Трагедії Центральної Европи” у “New York Rewiev of Books” – в 1984 році, у жовтневому числі „Commentary”. (Podhoretz N. An Open Letter to Milan Kundera // Critical essays on Milan Kundera. - New York: G. K. Hall, 1999. – C. 106-115).

27 Waever O. Europe since 1945: crisis to renewal // The history of the Idea of Europe. – London and New York: Routledge, 1995. – C. 178.

28 Europa i co z tego wynika. – Warszawa: Res Publica, 1990. – C. 46.

29 The Lisbon Conference, там само, с. 77.

30 Busek E., Brix Е. Projekt Mitteleuropa. – Wien: Űberreuter, 1986. – С. 24-25. Цит. за: Woźniakowski J. Ani tu Zachód ani Wschód // Europa i co z tego wynika, там само, с. 177.

31 Kiš D. Wariacje na tematy środkowoeuropejskie // Res Publica. – 1989. – №1.

32 Fiut А. Być (albo nie być) Środkowoeuropejczykiem. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1999. – С. 9.

33 Rev I. The Postmortem Victory of Communism // Deadalus. – Summer 1994. – Ñ. 166.

34 Konrad G. Is the Dream of Central Europe still alive? // Cross Currents. – 1986. – №3. – С. 112.

35 Czyžewski К. Europa Środkowo-Wschodnia w roku 1994, czyli jak być sobą // Krasnogruda. – 1994. – №2-3. – С. 12.

36 Fiut À. Być (albo nie być)..., там само, с. 26.

37 Jančar D. Sprzedana Europa // Gazeta Wyborcza. – 11.10.2001.

Переклад з польської Остапа Сливинського

Переклад і публікацію здійснено за підтримки Польського інституту в Києві.