Потяг 76

Сергій Жадан, Харків-Відень

В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,
в протертому кріслі вже з самого ранку,
слідкуючи за хмарами над головою,
за “бубамарою” в краденій циганській мобілці,
кутається в пуховик
молодий бог європейської контрабанди.

Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни,
світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,
церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами –
в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.

Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів;
наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,
не винесе течія і не вивітрить північний вітер,
доки ми знатимемо по іменах
всіх святих на нашому кордоні.

Сніг на перевалі,
суки на митниці –
заберуть зброю,
заберуть наркотики,
стоятимеш примарою серед туману і золота,
куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?

З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?
Як мені перебратися на той бік, як мені винести
мою злість, якої я набрався без твоєї турботи;
витягни, боже, з цього лайна,
якщо ти мене бачиш в цьому тумані.

Марно думати, що ріка це та кількість води,
яка в ній тече, марно думати, що ріки
формують ландшафт, виправляють його, стікаючи на південь.
Ріки це назви, солодка вохра фонетики, яка
налипає зі слиною до язика, коли вимовляєш назви наших
річок – важливіша для простору,
аніж приглушені річища, що в’їдаються в чорнозем.

Можеш сказати – вони воювали за назви. Солдати
есесівських батальйонів зі слов’янськими іменами,
ще довоєнними фіксами, перебіжчики зі штрафбатів,
вчорашні зека, найманці
на великих пустотах під сонцем;
та рівнина, якою ти рухаєшся, та порожня вітчизна,
в якій тобі довелось воювати, вимовляючи
“наш Дністер”, “наш Буг”, “наш Кальміус”,
для тебе теперішнього, для тебе майбутнього –
наповнені звуками імена, якими щоночі
проходять герої
діючих армій.

Можеш сказати – басейни річок, єдині, направду вартісні речі. Тоді, в тій війні,
ріки втікали на південь, витікаючи із ландшафту;
займатись політикою, для кожного
з них випадало займатись політикою,
боротися за країну, якої ще і не вигадали,
варто було спробувати, щоби потім говорити скільки завгодно –

послухай, патріотизм, те що стосується
тільки нас із тобою;
знати, що захищаєш – це головне:

моє життя, що навіть по смерті ніяк не закінчиться,
моя душа, що мов качка летить над берегом,
моє ім’я, на яке обертаються спекулянти,
мої друзі, розтерзані сліпими дощами,
моя територія зі стиглою серпневою рибою,
моя географія зі спогадами фронтових офіцерів,
моє згублене серед туману військо,
моя зоряна УРСР.

...і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? -
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Важким кам’яним вугіллям в корінні лісів,
залізними лезами крізь пісок і вугілля
монтується – ланка до ланки,
зростаючись серцевинами,
обпалюється гаряча середина року.

На самому споді, якраз поміж червнем і липнем,
в тихих міських провулках з їхньою бакалеєю,
побачивши, як завмирають у теміні липи й кабіни,
пройдеш крізь нетривке міжсезоння,
яке, завагавшись на мить, може винести
в будь-який бік;
з цієї – найглибшої із улоговин –
завжди є два шляхи, і легко гойднувшись,
ти можеш рушити проти течії, пробиваючись до зими і джерел,
коли все не видавалось таким невід’ємним,
коли все ще можна було змінити;

хтось встеляє пахучими водоростями
канали твого забуття,
димом, камінням і водоростями,
і ти до нестями
ловиш в собі
ці дими.

Середина року – ріка в низовині, якраз перед дельтою,
коли чужий, збудливий і солоний
запах інакшої води пробивається вгору по річищу,
заповнюючи собою пори чужої вологи;
так і ти – можеш, якщо захочеш
відчути ці крижані потоки зі свого майбутнього,
передбачити що там – за найближчими пагорбами,
зазирнути туди, де зникає будь-яка навігація,
і від тиші на яблуках відкриваються рани,
і де все ще нічого не починається
без твоєї присутності.

...щоби не розбудити її,
переступаючи обережно залишені нею речі,
книги і одяг, нагріті повітрям шматки
тієї травневої ночі; переступаючи в тиші
де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява
з осадом мороку на самому дні;
ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,
де вже починається самотність рослин і дерев,
зігрітих власним зростанням,
прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,
подих країни, ніч на гарячих площинах травня,
натруджене доростання в’язких глибоких земель
до власних поверхонь;
переступаючи через траву, відчуваючи як напинається
ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети,
вся атмосфера, яка тебе супроводжує,
вся темрява світу, порядок усіх речей,
розмірене і невловиме перетікання предметів
в собі самих, тривання твоєї миті,
якої не вистачить аби вмістити у ній
травневу розлуку і тривожне тепло заводів.

Щоб починати щоразу з іншого місця,
виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні
і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті –
дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,
до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,
дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,
вимиваючи сни із сердець,
щоби на ранок вона вже не знала
що снилось вночі.

Переливаючи світло із атома в атом,
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
ластівок і комах, комини і антени -
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
де обривається наше повітря
і починається інший бік порожнечі,
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
де лише пересипається тиша і формується дощ.
І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік повітря,
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
сколихнувши повітря, зрушивши простір,
і збудивши її зі сну.
Це їх і стримує...