 |
Urbi et orbi
Марцін Свєтліцький,
Краків
Urbi et orbi
Різдво 94-го відрізняється від інших.
Різдво 94-го застає нас на
Ґрюнвальдському кільці, на зупинці, супроти
дощу, великого неба, великої ріки
супроти.
Наш вибір. Хвора, неповна сім’я.
Ти, я – і плід життя нашого.
Хворі, неповні, не зареєстровані
ніде,
окрім цих віршів.
Багато простору. Велике око
дивиться нам в очі. Мацєй намагається вийти
з візочка – просто в калюжу,
затята боротьба з Мацьком.
Скаламучена Вісла, скаламучене світло.
Скаламучені, але зухвало кольорові.
Аґресивно виразні. Три живі смолоскипи,
яскраві й видні з будь-якої відстані!
(1994)
Тропік Козерога
Розкішні слова, складніші, ніж вереск,
з’являються тільки в ті особливі миті
-- або вві сні. Наші потріскані губи
вимовляють їх зрідка, з побожністю, що
ніколи ще не являлася так.
Потяг вирушає в незручний час,
доведеться перервати якраз посередині пообідню сієсту,
мокро вислизнути з жінки, яка
аж тепер благає: “Не їдь”, бігцем
перетнути ринок, котрий давно
втратив значення, зараз він уже менше, ніж ринок,
пітніти на сонці, що, як завжди перед смерканням,
цілковито позбавлене кольору, в слоїках
на підвіконнях – білі квашені огірки.
Містечко автоматично
викреслюється з пам’яті, коли сідаєш у потяг і
від’їжджаєш, від’їжджаєш, не дивлячись у вікно.
М – Чорний понеділок
Мить, коли запалюються одночасно всі
вуличні ліхтарі у місті. Мить, коли ти промовляєш
те незбагненне “ні”, і я раптом не знаю, що робити
з цим далі: померти? виїхати? не відреаґувати?
Залита сонцем мить, коли я розглядаю тебе з вікна автобуса,
в тебе інакше обличчя, ніж тоді, коли знаєш, що я дивлюся
-- а зараз ти не бачиш мене, вдивляєшся у ніщо, в блискучу
шибку, за котрою нібито я. Вже не я, не зі мною,
не так, не тут. Може статися
все, бо все стається. Все визначають
три основні позиції: чоловік на жінці,
жінка на чоловікові, або те, що зараз
- жінка і чоловік, розділені світлом.
М – У серпні
Пливли і пливли на якомусь пливучому.
Спершу містом пливли, і обличчя
з вулиць, реклам і помешкань одним для них
стали обличчям, одним, ворожим, чужим.
Пливли і пливли, коли заплющили очі,
обличчя ще мить існувало в їхній голові,
але тільки-но очі розплющували – залишалося море,
тільки море і небо, кілька білих птахів.
Пливли мовчки, бо все вже
було сказано в місті, дивилися з палуби
на рештки кольорів, що тліли за ними поволі.
Пливли аж до білого, аж до прозорости.
Пливли аж до стіни, за якою – осінь
і нова подорож.
* * *
Прокидаючись із рукою, що спокійно покладена
на геніталії – без якоїсь гріховної цілі –
сумирно й невинно, прислухаючись
до уявного дощу і віднаходячи в нім
один тонкий і гучно-муркотливий голосок,
що повторює моє-твоє ім’я,
заглушуваний джунґлями, а за мить знову
виразний і настирливий – я дуже сильно вірю,
що вже прокинувся, а якщо вже не сплю,
тоді те, що я чую, певно, сьогодні здійсниться.
Прокидаючись і не знаючи, чи хтось лежить біля мене,
нікого не шукаючи, не перевіряючи, я чекаю,
аж із галасу темряви вирине
рука й торкнеться, навіть якщо ти
неможливо далеко, поза межами
глузду, страхітливо назовні,
то так і станеться, бо так ставалося
завжди, але це не пам’ять, це знання,
певність, необхідність – якщо в мене є стать, і
я сонно-гарячий – воно сьогодні здійсниться.
Тож у тебе немає обличчя. Ти мусиш змиритися
з такою ситуацією. Кожного разу воно
однаково сильне. Кожного разу воно
однаково мертве. Уявний дощ
зафарбовує двір дещо темнішим
відтінком сірого. Одночасно з’являється
з’ява-сонце – тож кольори, здається,
лишаються незмінними. Цілком
анонімна історія, тут нікого нема,
зім’ята постіль зі швидко зникаючою
плямою у формі тіла і відчинене вікно.
Куріння
Я питаю: чому некурці
безпардонно сідають в купе
для курців? Чому вони хочуть домінувати? Чого вони
вічно ображені?
Моя маленька подруго, цигарко.
Я скоротав з тобою часу більше, ніж з будь-ким.
Ми нищимося навзаєм, з глибоким
почуттям обов’язку.
Я питаю: чому некурці
не цінують нашої самотности,
нашої нерозумної відваги, нашого
жару, попелу?
Кохання
Я кохаю тебе, кохаю. Гіпнотична мантра,
на яку Бог ввічливо реаґує, але й –
але й людям світським вона цілком до вподоби.
Я кохаю тебе. Так легше отримати канапку.
Легше викрутитись. Швидше тебе обслужать,
якщо ти скажеш: я кохаю, кохаю тебе.
Я кохаю тебе. Навіть якщо ти вб’єш
і станеш над тілом – і скажеш: я кохаю тебе,
то легше, легше тобі. Я кохаю тебе.
Я кохаю тебе – кажу.
Вертається світ.
Спить зі мною.
Увійди, цвяше
Світання сказали птахи.
Ополудні я перейшов міст.
Не дивлячись сказав ріка.
Якщо померлі змушують до віршів,
то нехай ці речення будуть вимушеними.
Помежи всього бігає наосліп немова.
(1991)
Переклад з польської Остапа Сливинського
Перекладено за виданнями:
Swietlicki M. 37 wierszy o wodce i papierosach. – Bydgoszcz: Swiadectwo, 2000.
Swietlicki M. Czynny do odwolania. – Wolowiec: Czarne, 2001.
Wilczyk W. Antologia. – Krakow: Oficyna Literacka, 1999.
|
|
