Третій

Ґеорґі Ґосподінов, Софія

ТРЕТІЙ

Вже місяць вона жила з відчуттям, ніби хтось або щось постійно за нею спостерігає.

На початках вона нічого не казала П. – знала, як він, запалюючи цигарку, зміряє її поглядом і, обпікаючи собі пальці догоряючим сірником (він завжди користувався сірниками і завжди обпікав собі пальці), промовить “дурниці”, після чого випустить довгий струмінь диму – щось наче три знаки оклику, що мали б підкреслити категоричність його опінії.

Але відчуття посилювалося, їй почало здаватися, що вона з’їхала з глузду, зробилася параноїчкою. Поводилася щораз дивніше. Сідала в кутку, притулившись спиною до стін, втуплювалася в одну точку й сиділа так кілька хвилин, а потім зненацька повертала голову вбік, сповнена прихованої надії, але й неописанного страху вгледіти того таємничого спостерігача. Вона переконувала себе, що досить побачити його, перехопити його погляд – і він зникне, розпадеться, дематеріалізується. Згадала, як у дитинстві боялася того, що під ліжком. Мені страшно того, що під ліжком, – казала вона, і батько нахилявся, щоб показати їй, що там нема нічого, крім жменьки пилу й павутиння. І все ж вона ніколи не сідала на ліжку, як інші, – звісивши ноги вниз. Кілька днів П. не було вдома, і вона цілковито втратила голову. Всі лампи у помешканні залишала ввімкненими, а повертаючись додому, одна за одною уважно перевіряла кімнати. Боялася, що достатньо відчинити двері рвучкіше, ніж звичайно, щоб те щось не встигло сховатися, і двері вдарилися об його огидне тіло. Їй вже не хотілося зустрічатися з ним поглядом і його дематеріалізовувати – страх і відраза взяли гору. Вона була певна, що те щось має тіло. Слизьке, білувате, наповнене якоюсь каламутною рідиною. Як білок, як білок осліплого ока. Осліпле око завбільшкит з людину. Те щось почало приходити до неї у снах, вона прокидалася й не наважувалася розплющити очі – була певна, що побачить, як воно стоїть, нахилившись над нею. І ще одне, що спершу здалося їй дивним: око поступово набувало ознак статі. Воно було чоловічим. Тобто, не око чоловіка, а саме чоловіче око, око-чоловік. Їй не вдавалося сховатись від нього ніде. Вона подовгу зачинялася в туалеті. Вперше зауважила, що замкова шпарина не затулена, їй здалося, що за якусь частку секунди від шпарини одсахнулася зіниця, перехопивши її погляд. Набила у шпарину вати. Око було всередині.

Коли повернувся П., вона вирішила все йому розповісти. Минуло якраз чотири тижні, відколи те щось почало за нею спостерігати. Повідомила його про це це ніби між іншим, після вечері.

– Я вже певний час маю відчуття, ніби хтось постійно за нами спостерігає, – сказала вона, наголошуючи на слові “нами”. Дрібний виверт, що не прослизнув повз увагу П.

– Я не помітив, щоб хтось за мною спостерігав, – обпечені пальці, довгий струмінь диму. – Ти, вочевидь, звернула увагу, що ми мешкаємо на чотирнадцятому поверсі, біля аеродрому, і в радіусі трьох кілометрів немає вищої споруди, ніж п’ятиповерхівка. Заходи безпеки, – додав він. – Так що жоден сусід-вуайєр через жоден бінокль не зможе знизу зазирнути до твоєї спальні. Геометрія оптики, – П. виразно набирав швидкості. – Хоча взагалі-то можна було б, за допомогою додаткових дзеркал, під прямим кутом. Принцип перископа. Ти дивилася фільми про підводні човни? Ну, звичайно, не слід недооцінювати й пілотів, котрі пролітають повз наші вікна. Якщо б вони на мить затрималися, то, можливо, й встигли б зиркнути одним оком...

– Я маю відчуття, ніби в помешканні є... третє створіння, – вона завагалася між чоловіком і оком. Це цілковито міняло справу. П. витратив усю свою дотепність на боротьбу з якимись зовнішніми ворогами, і версія з вуайєром всередині помешкання відверто його збентежила.

– Воно щось намагалося тобі зробити? – запитав, аби приховати занепокоєння від думки, що вона схибнулася.

– Ні, тільки спостерігає. Безперестанку. Думаю, воно і за тобою спостерігає іноді. Ти ж не думаєш, ніби я збожеволіла?

– Дурниці, – чергове обпечення пальців, цього разу зовсім короткий струмінь диму. – А зараз воно тут?

– Так.

Надто довга павза. Було чути, як десь на нижніх поверхах гавкає пес. Їй спало на думку, що коли б вони свого часу завели собі собаку чи кішку, то те щось не з’явилося б. Особливо кішку. Коти відчувають такі речі.

– Чого б нам не завести кішку, – сказала знічев’я, просто щоб обірвати мовчанку.

У П. було особливе ставлення до котів. Хтось навіяв йому, що жінки, біля яких є кішка, важко зачинають. Навіть найрозумніших чоловіків легко піймати на подібні речі. Особливо коли ті упродовж півтора року ніяк не можуть завести дітей. Вони говорили про це безліч разів.

– Ми вже говорили про це.

Увечері в ліжку була повна катастрофа. Те щось ніколи ще не було так близько біля них, вона відчувала його так, ніби воно було в самому ліжку. Спостерігало за ними.

– Не можу, – сказала вона. – Воно на нас дивиться.

П. встав, запалив цигарку і сів навпроти неї.

– Ти бачиш його?

– Ні.

– Воно уявляється тобі як чоловік?

– Ні... так, радше як чоловік. Але це не те, що ти думаєш. Якесь око, слизнявий ембріон. Як тобі пояснити...

– Воно ще тут, у кімнаті?

– Воно нічого не збирається нам заподіяти. Просто дивиться. Просто присутнє. Але воно мене лякає. Не знаю, у мене таке відчуття, ніби...

Минає двадцять довгих хвилин. П. задрімав на канапі.

– П.

Мовчання.

– П., прокинься, П.!

– Ну, що таке?

– П., мені здається, що він у мені, всередині, йому вдалося ввійти всередину.

– Він?

– Око... воно... ну, те слизьке щось. Воно вже зовсім маленьке. Як звичайне око. Як мізинець. Таке миле.

Гепі-енд для нездогадливих читачів

Ви вже здогадалися? Вона – так. Засинає щаслива. П. курить увесь вечір. Він не здогадався. Шкіра великого, вказівного та середульшого пальців здувається пухирцями від сірникових обпечень.

Хлопчик, П., хлопчик! Уже цілий місяць.

КРІСТІН, ЩО МАХАЄ З ПОТЯГА

Вона так вирішила – махати кожному.

Потяг проїжджав Центральною Европою, десь за Татрами, серед усієї тієї слов’янськости пейзажу – довгих смуг скошеної люцерни, кульбабок і стокроток. Маки вздовж рейок буквально побожеволіли. У мене складалося враження, ніби всі центральноевропейські залізничні компанії утримуються головно завдяки торгівлі опіюмом. Сонце вже заходило, й захід на цих рівнинах обіцяв тривати нескінченно, а Крістін, що вихилилася з вікна, сяяла, наче вирізана з фольги. Мені пригадалося, як хтось казав, ніби один-єдиний помах метеликових крил може змінити світ.

Вона обернулася й заявила, що аж ніяк не є метеликом, і вже тим більше – вирізаним з фольги. Іноді вона виявляла справді надзвичайні здібності. Знову вихилилася з вікна й енерґійно замахала рукою якомусь літньому селянинові й центральноевропейцеві в одній особі. Чоловік помітив її, якусь мить повагався, мені здалося, що навіть сором’язливо озирнувся навсібіч, і відповів на привітання.

– Ого, – знов обернулася Крістін, – здається, я його здорово потішила.

– Ти здорово втрутилася в його життя, – відповів я. – Тепер уяви собі, як той чоловік повертається додому, до старіючої і вже достатньо набридлої йому дружини, кидає сіна ослові, відсипає каші поросяті, заганяє овець і сідає перед хатою на покороблене сидіння від вантажівки. І уяви тільки – ввесь час ти не виходиш у нього з голови. Ще й до того ти йому страшенно нагадуєш якусь жінку, яку він так глибоко заховав у пам’яті, що вже 38 років не підпускав до себе й думки про неї. І що більше він думає й потягує з плящини – бо він у міжчасі запасся пляшечкою анісівки – то виразніше бачить, як усе промайнуло повз нього, ніби отой потяг. Просто потяги не зупиняються тут, в його миршавому, затхлому, брудно-жовтому, як загиджена стіна вокзального сортиру, житті. І саме в цей момент на поріг виходить його дружина у вибляклому халаті в рожеві квіточки і гукає йому, щоб той припинив хляти і йшов вечеряти, а він і не гляне на неї, й так йому гірко, що навіть пляшкою в неї кинути не хочеться. І зараз ніби той сам потяг з-перед тридцяти восьми років повертається й дуже повільно переїжджає його. Страхітливо повільно...

Я відчув, що моя уява набирає якоїсь садистичної інерції й замовк. Крістін зіщулилася на сидінні коло вікна й дивилася на мене майже перелякано.

– Ти що, серйозно?

– Я тебе попереджав. Ти не маєш права втручатися в життя інших навіть помахом руки. Інколи ти мимоволі стаєш їх долею.

– Дурниці. Це жахливо, як ти вмієш усе втягувати в якісь історії.

І щоб показати, наскільки вона переконана у своїх словах, Крістін різко повернулася до вікна й навмисне махнула залізничному обхідникові, що сумирно стояв край колії у своєму трохи широкуватому однострої. Обхідник лишився незворушним, хіба що виразно звів брови й, доки міг, проводжав поглядом розмахану Крістін. Певен, що принаймні кілька наступних хвилин він залишався у тій же позі, з сильно вивернутою у лівий бік головою. Крістін справді виглядала заворожливо у поволі спадаючих сутінках.

– Ну чого він мені не відповів?

В її голосі було стільки образи, а в очах – докору, ніби я приховував відповідь у якійсь лише мені знаній історії. Я пояснив їй, що він зараз на роботі, і його помах міг би бути неправильно витлумачений машиністом.

– Але ти все-таки йому сподобалася, – додав я. – І можу тебе запевнити, що він ледве стримався, щоб не махнути тобі у відповідь.

Тут вона скорчила гримаску, яка мала виражати цілковиту байдужість щодо того, чи подобається вона якомусь залізничному обхідникові. Але невдовзі докинула ніби між іншим:

– І все одно, якщо вже я йому так сподобалася, то він міг відповісти, не зважаючи ні на що.

– Я певен, що він уже про це пошкодував. Тільки уяви собі, що він не стримався і розмахався, як... – я хотів сказати “як паяц”, але це образило б її, і я делікатно продовжив. – Машиніст відразу витлумачив би його махання бозна-як. Можливо, він перейшов би на іншу колію, і ми зараз мчали б назустріч іншому потягові. І так твій обхідник втратив би будь-які шанси знову тебе зустріти. Припускаю, що все це промайнуло в його думках за лічені секунди і стримало його.

Ця версія їй відверто сподобалась, але вона бажала почути історію повністю.

– Тільки не намгайся підсунути мені такі жахіття, як попереднього разу.

Я заспокоїв її, що ця історія зовсім інакша, і цього разу вона цілком щасливо втрутилася в долю молодого залізничного обхідника. Я був змушений до найменших подробиць розповідати, як відтепер кожен потяг буде для нього не просто собі потягом, а можливим носієм чогось найкрасивішого, що він бачив у своєму житті. І як усі пасажири відтепер будуть споглядати закоханого обхідника, що нишпорить поглядом по вікнах проїжджаючих потягів...

Поки я розповідав історію, Крістін забула втрутитися в долю молодої сім’ї з дитячим візочком, трьох циганчат, що завзято махали біля якогось шлаґбауму, однієї бабусі і двох собак.

ДРУГА ІСТОРІЯ

Це я мушу вам розповісти, – розпочав Корнель Ешті. – Останнім часом хтось у товаристві заявив, що ніколи б не вирушив у країну, мовою якої не володіє. (...) Мені рідко доводилося переживати подібне, бо, як ви знаєте, розмовляю я десятьма мовами..., а властиво кажучи – лиш один-єдиний раз, коли, прямуючи до Туреччини, я перетинав Болгарію.
Дежо Костолані, "Корнель Ешті"

Пасажири всіх нічних потягів, що перетинають кордони Балканів, особливо між собою схожі. Тонкий етнопсихолог дошукувався б відмінностей, але не сягнув би далі, ніж різний ступінь балакучости, різні перифрази спільних у корені лайок, різні марки дешевих цигарок, що їх курять переважно в купе, ото й усе. Нав’язлива подібність між балканськими народами уже не позначається скептичною панбалканською самовдоволеністю. Після 89-го та мила балкано-слов’янська сім’я, що зібралася на чорноморському узбережжі в ідилічній конфіґурації, скажімо, чоловік – болгарин, дружина – чешка, а діти – мадярчики, безповоротно розпалася на національні складові. Подібно до людей, які звечора чинили недозволені речі у товаристві, що уклалося саме таким чином, а наступного ранку боязко уникають одне одного й не в змозі нічого пригадати.

Я вже звик, що кожного разу, коли подорожую потягом, обов’язково натрапляю на балакучих бабусь, дідуників, що в деталях пам’ятають останні п’ятдесят-шістдесят років свого життя, свекрух з хитруватими невістками і подібних персонажів. Гарні жінки завжди сідають у сусідні купе.

Увійшовши цього разу в купе й побачивши біля вікна красиву шатенку, я негайно зазирнув у квиток, щоб перевірити, чи я, бува, не переплутав місце. Не переплутав.

– Це ж “Балкан-Експрес”, так? – запитав я, все ще не наважуючись сісти.

Дівчина кивнула, як мені здалося, приязно, і посміхнулася. Помилки не було. Невдовзі потяг рушив. Ми були в купе самі, вагон – напівпорожній. Я вийняв цигарки, запропонував їй, вона подякувала, але видобула з торбинки власні, я підніс їй запальничку. Знав, що треба щось казати, якось зав’язати розмову, але природно, що будь-який зачин видавався мені банальним і заздалегідь приреченим на неуспіх. Я завжди подорожував, утупивши очі в яку-небудь книжку, щоб не бути втягнутим у розмову. Моє перше речення здивувало мене самого.

– Мій дідусь 48 років їздив цим маршрутом. Він був кондуктором, – її погляд видався мені підбадьорливим, і я продовжив. – Дуже пишався однією своєю історією. Він розповідав її двічі на рік, на Різдво й Великдень. То був такий собі ритуал. Він мав шафку, персональну, в якій тримав стару кондукторську сумку. Ми всі знали, що він звідти вийме, – вже пожовкле число “Голосу залізничника” за 1939 рік. Розгортає він, значить, це число, подає мені, і я починаю читати. Читаю одне оповідання, але зате від початку до кінця. Пам’ятаю, що воно заповнювало передостанню сторінку. Автором оповідання був якийсь угорець. Власне кажучи, то й не оповідання було, а розділ з роману, але яка різниця. Автор розповідав про те, як він кілька годин пробалакав з якимось болгарським кондуктором, не знаючи при цьому ані слова по-болгарськи. Кондуктор цього взагалі не помітив, і угорець дуже пишався тим, як уміло він зіграв усю цю сцену і як годинами насолоджувався говірким болгарином.

Ми всі знали, що той кондуктор – мій дідусь. Знали й те, в якому саме місці – там, де дідусь описаний як “повненький болгарин з чорними вусами” – він пробурмоче, що тут угорець докинув від себе. Коли я закінчував читати, всі замовкали, дідусь запалював цигарку й аж після третьої затяжки розпочинав свою оповідь. Говорив він повільно, вважав себе майстерним оповідачем, і ми щоразу шанобливо слухали. Мені справляло втіху помічати відмінності від його попередніх оповідей, нові подробиці, які виринали кожного наступного разу.

У цьому місці ввійшов кондуктор і ненадовго перервав історію. Коли він вийшов, я запитав жінку, чи не набрид уже їй. Вона лише похитала головою й поглядом заохотила мене продовжувати.

– Отож, дідусь загадково посміхався й викладав свою версію зустрічі з угорцем. Однієї ночі проходив він коридором потяга на Стамбул, було вже за північ, пасажири похропували. Лише у вагоні першого класу курив пристойно вбраний добродій, “низенький, товстуватий, з рудою борідкою”, – підкреслював дідусь, ніби бажаючи відімстити за отого “повненького болгарина з чорними вусами”. Я вже перевірив його квиток і збирався йти, – провадив далі дідусь, – але тому явно хотілося поговорити, бо він затримав мене й запропонував цигарку. Запропонував по-болгарськи, це правда, але щось в його голосі все-таки було не болгарське. Цигарки були справді гарні, “з позолоченим мунштуком”, такі тоді в наших краях не водилися. Виглядав на чоловіка тямущого і такого вже милого, посміхається мені, не сидиться йому на самоті. Та й мені самому сидіти не хочеться, але коли ж я тільки по-болгарськи й трохи по-румунськи вмію, то про що нам говорити? Спробував я все-таки до нього болгарською, може якраз знає, різні бувають люди. Звідки ви, питаю, пане, розумієте по-нашому? Та й за цигарку йому подякував. Той лиш кивнув щось там головою й поплескав мене дружньо по плечі. Вже тоді я розкусив, що він аніскілечки не розуміє по-нашому, тільки чогось не хоче зізнаватися. Його воля, кажу я собі, певно, боїться втратити моє товариство.

І тоді мені спало на думку, мені, – пікреслював дідусь, – прийшла гадка пійматися на його гачок. І почав я йому розповідати про все, що в мені накипіло. Все можна було цьому чоловікові сказати, бо ж він ані слова не розумів. Про армію я йому розповідав, про службу в потягах, про диваків, яких я тут зустрічав. Дуже гарно слухав той чоловік. Нам, болгарам, тільки подай перебивати й вигукувати: е-е, це ще що, я знаєш який випадок мав... Не даємо один одному історію скінчити. А той пан очима у мене вп’явся і слова не зронить. В одному місці усміхнеться, в іншому кивне, час від часу муркне “так-так”. Не завжди до речі, але я йому того не мав за зле. Вдавав, що вважаю його земляком, і йому було приємно. Все йому міг сказати. Небагато є таких людей, яким можеш сказати все. А такого, як то кажуть, і вилаяти можеш, і поскаржитися йому – все прийме. Виходить, що найкраще люди можуть порозумітися тоді, коли взагалі одне одного не розуміють. І йому приємно, і мені, і нібито й дуримо себе обоє, а все-таки нам добре.

Дідусь явно захоплювався розповіддю, якщо доходило до демонстрування двох металевих ґудзиків (про це й угорець згадував у своєму оповіданні). Він завжди носив їх зі собою, і вони були йому найдорожчою пам’яткою. То єдине, що зосталося йому від батька, вбитого під час Балканських війн десь у цих краях. Дідусь майже не пам’ятав батька, і дуже дорожив тими двома ґудзиками. Ніколи з ними не розлучався. Показав їх іноземцеві, а той собі почав підкидати їх у руці й сміятися. Для нього то були просто собі ґудзики. Тут дідусь не витримав і розплакався, як мала дитина (це згідно з розповіддю угорця), а згідно з версією дідуся, він лише глянув на нього з презирством і негайно відібрав ґудзики. Замалим не дійшло до бійки, – вів дідусь. – Так я йому йнявся розповідати, аж сам забув, що він нічого не розуміє. Втрапив у пастку, яку сам підклав. Потім стало мені прикро, що я так грубо з ним обійшовся, попросив пробачення, але вже не був певен, чи він мене розуміє. Колись ніби й не було всіх тих наших мов, ми їх відкладали набік і чудово одне одного розуміли, а тепер кожен ставить свою мову перед собою, як мур – щоб, не дай Боже, нічого через нього не перелетіло. Ми попрощалися по-людськи, але й дотепер мені якось прикро.

Таку-то історію мій дідусь розповідав лише по святах, двічі на рік, на Різдво й Великдень. Інших свят він не визнавав. Той чоловік дійсно виявився іноземцем, та ще й яким – угорцем! – вигукував дідусь. Для нього угорці через їхню мову були найбільшими іноземцями. А ще й до того виявився письменником.

Після того випадку дідусь ще тридцять років їздив потягами, але так йому й не вдалося вдруге зустріти того добродія. Так само, як не вдалося вдруге з кимось так мило побалакати, – казав він. І на завершення історії, перш ніж промовити “на здоров’я”, дідусь виголошував речення, яке всі присутні за столом уже могли хором продекламувати напам’ять: Бачите, що значить мова – він думав, що мене обдурює, бо на самоті йому не сиділося, я думав, що його обдурюю, бо й мені самому бути не хотілося, а мова взяла та й обдурила нас обох. Але так приємно мені ще ніколи не було.

Отак казав наприкінці мій дідусь, колишній кондуктор, і гукав “на здоров’я”.

Жінка напроти мене продовжувала дивитися на мене очікуюче, ніби не хотіла, щоб історія закінчувалася. Я сприйняв її погляд як комплімент – ніколи не вмів і анекдот як слід розповісти, а цього разу, здається, вдалося. Павза усе-таки видалася мені незручно довгою, ми запалили цигарки, і враз вона несподівано простягнула мені руку й сказала:

– My name is Kathrin. I don’t know your language but it was a great story.

ВОСЬМА НІЧ

Однієї ночі його прадід пас овець далеко від села, на самотинному узліссі. Про щось там замріявся, аж раптом після опівночі, в годину духів, щось його вдарило ззаду по плечі. Від страху він у ту ж мить оглух і онімів. Ззаду нікого не було. Якась із овець розказилася й обтерлася об його спину. Решту своїх днів він провів у глухоті й німоті. З цієї історії він завжди сміявся, як дитина. Вівця!

Вже пізніше він переповідав її як найстрашніше з того, що будь-коли чув. Бо вона що доводить – що смерть не має печаті на чолі... Вівця.

Одного вечора він, як звичайно, повернувся з роботи. На той час його вже обтяжувала думка, що він поволі втрачає слух. Траплялося, що він не чув годинника, телефона й окремих тихіше мовлених слів. Над цими його страхами вже навіть починали піджартовувати. Він відчинив двері, зсередини йому вдарив у ніздрі запах трьох переповнених попільничок – попереднього вечора він запросив у гості приятелів, – а далі розтягнувся на канапі й ввімкнув радіо, що стояло йому у головах. Радіо світило, але не видавало ані звуку. Негайно ввімкнув телевізор, там якась жінка читала вечірні новини, але нічого не було чути. Нічого не було чути. Нічого...

І за мить до того, як умерти з жаху, він цілком виразно почув слова “Що, вдаєш, що не чуєш, га?”, які долинули звідкись згори, з горішнього поверху, від вічно п’яного сусіди, який реґулярно бив свою жінку. То було одкровення. Чоловік підкрутив звук телевізора і чітко почув, як дикторка побажала йому “на добраніч”. Потім здогадався, що вимкнений звук – то був всього лише жарт його вчорашніх гостей.

Через сім місяців він справді оглух, цілковито. Ніби на жарт.

Пані й панове,

протягом моїх багатьох, надто багатьох розмов я зауважив, що перевага зазвичай надається особистому перед загальним, конкретному перед абстрактним.

Так пан Хорхе розпочав сьому нічну лекцію, посилаючись на свою “скромну особисту сліпоту”. Цей чоловік передбачливо обрав сліпоту темою своєї сьомої ночі, а власне кажучи, й темою всіх своїх попередніх і наступних ночей. Сліпота, шановні пані й панове, як ви самі здогадуєтесь, надає значно більше привілеїв тому, хто нею користується. На відміну від глухоти, від моєї скромної, особистої, часткової глухоти, про яку я вестиму мову восьмої, виняткової ночі нашого семінару, який так щасливо завершується.

Отож, я надто пізно зрозумів, що ми самі все життя з непоясненною впертістю домагаємося тих нещасть, яких доля (називайте, зрештою, як хочете цю інстанцію) вділяє нам неймовірно щедро. Пам’ятаю, як ще дітьми ми вигадали гру, в якій потрібно було вибирати одне з двох лих. Що б ти вибрав – залишитися без ноги чи без руки? Природно було вибрати друге, хоч зараз я вже не зміг би до ладу відповісти, з чого випливала така природність. Інший розпачливий вибір слід було зробити між оком і вухом. Що б ти вибрав – залишитися на все життя сліпим чи глухим?

Дев’ятнадцятьма роками пізніше, цілковито оглухнувши на одне вухо і частково, але проґресуюче – на інше, я усвідомив, наскільки легковажно свого часу віддав перевагу глухоті.

Пані й панове,

згадайте, чи не траплялося вам запрагнути повільного й невмолимого згасання, гідної й позірно байдужої готовности прийняти накреслене долею, глибокого враження від ваших останніх слів, сльози у вселенському оці, що цього разу спадає за вас. О, це бажання сповниться, пані й панове. Бог чує всі наші благання, але рідко відрізняє добро від зла.

І от, обравши колись глухоту, я довгі роки намагався виправити непоправне, звільнитися від неї. Діагноз – neuritis acustic, супроводжуваний постійним шумом у вухах, проґресуючою втратою слуху і – як наслідок – можливими порушеннями вестибулярного апарату. Лікарі, яких я обійшов за ці роки, поділялися на дві категорії: відвертих і багатообіцяючих. Перші: “Тепер тобі вже й Господь Бог не допоможе”, другі: “Чутливі нервові закінчення справді складно регенеруються, але до нашої диспозиції широкий спектр невромедіяторів, судинорозширюючих і потогінних лікарських засобів. Людський мозок – це...” Зрозуміло, що я обрав останніх, незважаючи на їх підозрілу логорею. Таким чином я прирік своє тіло на довгі процедури з щоразу іншими ліками, що були все більш сильнодіючими і, відповідно, все більше розчаровували. Я навіював собі, що вся їхня сила – саме у назвах, уводив їх у чудернацькі медитативні практики, повторюючи без кінця: nivalin, duzodril, dibazol, tanakan, betaserc, vastarel і знов: nivalin, duzodril, dibazol… Я вимовляв їх уголос, щоб із зовнішнього вуха вони проникли просто у середнє (auris media), ковзнули євстахієвою трубою, пройшли неушкодженими поміж молоточком, ковадельцем і стременом і віддали свої цілющі фонеми складно влаштованому внутрішньому вухові (auris interna). Там, на початку слизнявого лабіринту, як Мінотавр, лежав Слимак (сochlea), повз якого також потрібно було пройти, не вбиваючи, щоб урешті досягнути Кортієвого органу, що прихистив мертві слухові клітини. Тут мало статися чудесне воскресіння. Але фонологічної енерґії цих назв було явно недостатньо. Тому я перейшов до назв альтернативних, екзотичніших, як-от женьшень з бджолиним молочком з узгір’їв Північного Китаю, мумійо з Монголії, підігріта грецька маслинова олія з тим’яном у кришталиках, і, нарешті, географічно близькі мені сухі коров’ячі кізяки (підігріті). Я повернувся до XVII століття і, риючись у якомусь лічнику, натрапив на таке: “Єжели гудет у вусі, наріж свіжаго листу ожини, ізмішай з медом і маслом оливним, підігрій і капни і гусинаго смальцю...” й інше, ще категоричніше: “При глухоті – козію кров і жир вутиний ізмішай і вливай в уші.”

Пані й панове, хвороба робить з нас дітей і змушує бігти за кожним блищиком. На сьомий рік мого заздалегідь приреченого лікування я все закинув і віддався їй. Досі ще ніхто так довго не жадав мого тіла, і я більше не міг їй відмовляти. Моє вухо обернулося всередину себе, до свого власного тіла і, полишене врешті у спокої, почало продукувати власні звучання. Якщо ви прикладете до вуха мушлю мідії або рапани, то матимете приблизне уявлення про них. Чи то вухо вловлювало щось, що є нечутним здоровому слухові, чи, можливо, внаслідок дивних трансформацій хворобою з рецептора воно перетворилося на генератор якоїсь нової мови, нового діялекту, на розмовляюче вухо.

Таким чином, вухо, панове, відвертається спиною до суспільства, як справжнісінький фраєр, як знудьгований денді, як охоплений світовою скорботою романтик. Воно, шановні дами, закривається, як тюльпан, що згортає свої пелюстки надвечір і в негоду. Цей отвір тіла стає щитом, м’яким рожевим щитом, корсетом для нашого внутрішнього світу.

Я збагнув ще одне: втрата слуху повертає світ у близькі, видимі межі, в епоху перед-телекомунікації. Телефон і радіо виходять з ужитку, глухий стає невразливим на невидимий звук. Єдина втіха – той невеликий простір довкола, що сягає своїми кордонами видимости вуст, міміки й жестів. Тоді, пані й панове, око стає справжнім вухом. Вдивляючись у вуста, що добре артикулюють, око вловлює звук у саму мить його народження, виходу з утроби, в момент, коли звук спромагається на швидкоминуще тіло, вірніше, на його зникаючі обриси.

Так око вловлює старанно округлене О, ледь плескате Е, білабіяльні вибухи Б, П і т. д. Око-вухо, охо чи вуко.

Однієї ночі, невдовзі по тому, як я відмовився від усякого лікування, але ще зберігав рештки слуху, я вирішив зайнятися збиранням звуків, які мені обов’язково слід було почути перед тим, як остаточно оглухнути. Такий собі золотий фонд, повна колекція записів, які у довгі глухі години могла б відтворювати пам’ять. Ось невелика частина СПИСКУ РЕЧЕЙ, ЯКІ ТРЕБА ПОЧУТИ або ЗОЛОТОГО ФОНДУ ГЛУХОГО:

Осінній дощ над яблуневими садами;

Дихання двох першої ночі;

Звук, із яким тріскає перестиглий кавун;

Дзюркотіння струменя чоловіка, що випорожнюється;

Шурхіт опадаючого шовку;

Протяжне дзижчання мух у сільській хаті близько другої години дня;

Хрипіння щойно зарізаного поросяти, що захлинається кров’ю;

Дзенькіт ложечки у порцеляновій філіжанці з цейлонським чаєм;

Позіхання мого батька перед сном;

Шарудіння ящірки поміж суниць;

Булькотіння баняка на печі, в якій палиться дровами;

Поскрипування твердого олівця по папері;

(...)

І, насамкінець, що ще я міг би сказати вам, пані й панове, окрім того, що звук протокольних аплодисментів не входить у список, з яким ви щойно ознайомилися. Моє вухо вже відмовляється розпізнавати цей звук, а око бачить лише долоні, що змикаються й розмикаються.

Час мені уже розлучатися з вами й повертатись у “Шахріяр”, готель, так люб’язно наданий гостинними господарями цього семінару. Врешті-решт, усі ми тут задля того, щоб оповісти одне одному кілька історій і заплатити за нічліг.

Однієї ночі, коли він зрозумів, що остаточно втратить слух, вирішив завести собі кішку. Читав, що коти мають тонко влаштоване вухо та інші органи чуттів. Цілими днями він спостерігав, як кішка нащулює вуха у напрямку вже недосяжних для нього шумів, і почувався в безпеці, вбережений від несподіванок. Любив казати, що кішка – то його собака. Так минув якийсь час, і чоловік почав уявляти, ніби то ніяка не кішка, а його власний втрачений слух. Бачив у ній лише одне велике муркотливе вухо, його власне.

Однієї ночі той чоловік раптово зник разом зі своєю кішкою, і більше ніхто їх не бачив. Певний час волоцюги з жахом розповідали, нібито біля сміттєвих контейнерів і в підвалах з’являлася людина з котячою головою, чи, радше, величезна кішка з людським тілом. Але ніхто не дивувався, і це забулося.

Переклав з болгарської Остап Сливинський

	Повернутись до переліку творів